Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Каганович переслав ці два листи Сталіну. Він додав, що лист Чубаря «має більш діловий і самокритичний характер». Лист Петровського, навпаки, містить елемент «гнилі». Зокрема Кагановичу дуже не сподобалася критика партії та, відповідно, самого Сталіна. А втім, він підтримав їхній заклик: настав час запропонувати Україні деяку допомогу.[591] Молотов також написав Сталіну і зауважив, що експорт радянського зерна може бути на деякий час скорочений, щоб надати Україні продовольчу допомогу.[592]

Проте Сталін не погодився. З тону його листа було зрозуміло, що він не міг (або не хотів) повірити, що в Україні насправді не вистачає хліба:

Листи Чубаря і Петровського не сподобалися. Перший розводить «самокритику», щоб отримати з Москви нові мільйони пудів хліба, інший грає в святошу, що приніс себе в жертву директиві ЦК ВКП(б) — щоб домогтися скорочення плану хлібозаготівель. І те, й інше неприпустимо. Чубар помиляється, якщо гадає, що самокритика потрібна не для мобілізації сил і ресурсів всередині України, а для отримання «допомоги» ззовні. Як на мене, Україні дали більше, ніж належить...[593]

Зрозуміло, що коли Сталін говорив про зерно, яке «дали» Україні, це було саме те зерно, яке спочатку в неї ж і забрали. Однак ніхто не смів йому заперечити. 16 червня Каганович ще раз написав Сталіну, що «збиральна кампанія цього року буде надзвичайно важкою, й особливо в Україні. На жаль, Україна поки зовсім не готується до неї».[594] Та на відміну від своїх українських колег, він не говорив про необхідність надання великої кількості продовольчої допомоги.

Натомість улітку 1932 року про заходи, котрі могли би попередити масовий голод в Україні, потроху забули. Невелику кількість зерна передали до Києва та Одеси, але менше, ніж розраховували. Ні коней, ні тракторів ніхто не отримав.[595] Косіор сказав місцевим партійним керівникам, що цього вистачає для допомоги лише «двадцяти районам» із більш ніж 600: «Негайно повідомте телеграмою, які райони у вашій області повинні бути в цьому списку».[596]

У той час як голод охоплював все нові терени, держава продовжувала складати плани та видавати розпорядження, спрямовані на підтримку експорту зерна за кордон. У березні 1932 року Москва повідомила Харкову, що українські чиновники будуть «особисто відповідальними за експорт жита із Одеського порту». Рада народних комісарів закликала всі підприємства, причетні до експорту, покращити якість своїх цистерн і контейнерів для зберігання продукції, котру надсилали за кордон.[597] Для українців, які спостерігали за тим, як їжа залишала їх голодну республіку, експортна політика видавалася божевільною, навіть суїцидальною. Інженер Микола Костирко, який на той час мешкав в Одесі, згадує про «іноземні кораблі», які заходили до порту: «Вони же весь час випродували все за кордон, щоби найбільше набрати валюти, щоби купувати трактори і другі речі..., а саме головне, я думаю..., на пропаганду за кордон». Він пригадує один випадок, коли портові вантажники в Одесі відмовилися переносити туші свиней на корабель, вимагаючи, щоб продовольство віддали населенню. Після кількох днів протестів вантажників «не стало», а їхню роботу виконали червоноармійці.[598]

Співробітник італійського консульства в Одесі також зафіксував, що зростає роздратування експортною політикою: «Тут немає [рослинної] олії, у той час як олію та насіння, з якого її виробляють, відправляють за кордон».[599] Викликане експортом обурення громадськості не було секретом для партії. У квітні 1932 року керівництво КП(б)У вирішило ніколи не обговорювати це питання публічно, адже це могло лише призвести до зростання «нездорових настроїв».[600] Наприкінці року рівень експорту різко впав — з 5,2 до 1,73 мільйона тонн.[601] Собівартість також різко знизилася, з 203,5 мільйонів рублів у 1931 році до 88,1 в 1932 році.[602] Однак відправки за кордон ніколи не зупинялися.

Також не покращилися й настрої всередині самої партії. У липні Молотов і Каганович знову прибули до України з метою ще раз зсередини оцінити ситуацію. Вони мали прямі накази від Сталіна, котрий у листі від 2 липня повторив їм свої побоювання щодо України та її керівництва: «Зверніть якнайсерйознішу увагу на Україну. Чубар своєю розкладеністю й опортуністичним нутром і Косіор своєю гнилою дипломатією... та злочинно-легковажним ставленням до справи — повністю занапастять Україну».[603]

На сумновідомій Третій Всеукраїнській конференції КП(б)У вони чітко й переконливо донесли до всіх учасників своє бачення. Присутні українці виступали проти нав’язуваного плану хлібозаготівель настільки, наскільки їм вистачало сміливості. Дехто з районних керівників висловлювався цілком недвозначно. Секретар одного районного комітету партії в Харківській області зазначив, що через відсутність запасів і насіннєвого зерна в його районі «продовольчі утруднення».[604] Один із його колег у Київській області ще відвертіше сказав про те, що бригади прирікають селян на смерть: партія, за його словами, була винна у «викривленні» своєї аграрної політики.[605] Посланець із Мелітопольського району скаржився, що план з центру часто не враховував ситуацію в конкретно взятих колгоспах, і що центр, схоже, готував плани, не порадившись з місцевими селянами.[606] Роман Терехов із Харківської області заявив, що в кожному районі чудово знали про погано складені плани і погано організовану роботу, що призвело до «величезних збитків», а це, в свою чергу, до «продовольчих труднощів» у щонайменше двадцяти п’яти районах.[607]

Народний комісар освіти Микола Скрипник хоча й не повторив свого заклику повністю припинити хлібозаготівлі, також був досить прямолінійним. Україна просто не могла і не зможе виробити необхідної кількості зерна. План не буде виконано: «Це величезна, ганебна невдача».[608] Як Петровський, так і Чубар також казали про «нестачу» та «зрив»[609]. Проте все, чого вони просили — це зменшення планів хлібозаготівлі для України.

Однак Молотов і Каганович не пішли на поступки. Молотов назвав українських комуністів «скигліями й капітулянтами».[610] Пізніше Молотов і Каганович розповіли Сталіну як вони відхилили українську резолюцію, котра закликала до зниження плану: «Ми категорично відкинули перегляд плану, вимагаючи мобілізації партсил для боротьби із втратами, розбазарюванням хліба та на зміцнення колгоспів».[611] У результаті замість того, щоб зменшити план хлібозаготівель, Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, яка визнала «правильним» нереалістичний і непідйомний план у 5,8 мільйона тонн (356 мільйонів пудів), вирішило «прийняти його до безумовного виконання».[612]

Молотов і Каганович також описали настрої керівників КП(б)У в Харкові як «значно сприятливіші», ніж вони очікували. Це, схоже, означало,