Читати книгу - "Список Шиндлера"

Крім інспекцій старших чинів, в’язні, які працювали на DEF, зрідка бачили охорону зблизька. Один перехід, обгороджений колючим дротом, вів мешканців табору на емалеву фабрику, другий — у зброярський відділ. Тих євреїв з табору «Емалії», котрі працювали на фабриці ящиків, радіаторному заводі, водили на роботу українці — склад конвою мінявся кожні два дні. За такий час жоден конвоїр не встигав фатально зненавидіти когось із в’язнів.

Тож, хоча есесівці, може, й встановлювали межі життя людей на «Емалії», Оскар недвозначно задавав його тон. Тон крихкої тривкості. Тут не було собак. Не було побоїв. А от супу та хліба, до речі, якісніших, ніж у Плашуві, було ще й більше — приблизно на дві тисячі калорій на день, як підрахував лікар, котрий працював на фабриці робітником. Зміни були довгі, незрідка по дванадцять годин, адже Оскар лишався ділком із військовими контрактами та звичайним бажанням прибутку. Треба зазначити, що жодна зміна не була тяжкою і, здається, багато в’язнів вважали, що праця допомагає їм підтримувати довколишній здоровий стан речей. За відомостями, які Оскар надавав після війни до Єврейського об’єднаного розподільчого комітету, він витратив мільйон вісімсот тисяч злотих (триста шістдесят тисяч доларів) на харчі для табору «Емалії». Подібні косметичні пункти про витрати на такі речі можна побачити й у звітах Фарбена і Круппа — а проте ні в кого ця цифра і близько не становила такий високий відсоток від прибутку, як в Оскара. Правда полягає в тому, що ніхто на «Емалії» не падав і не помирав від перевтоми, побоїв чи голоду. У той самий час лише на заводі І. Ґ. Фарбена в Буні двадцять п’ять тисяч в’язнів із тридцяти п’яти тисяч загинули на роботі.

Через довгий час люди з «Емалії» згадуватимуть табір Шиндлера як рай. Оскільки вони потім розсіялися по всьому світу, то не могли придумати й домовитися про таке визначення навмисно. Цей вираз, очевидно, був в обігу ще тоді, коли вони працювали на фабриці. Звичайно, то був рай вельми відносний, та він різнився від Плашува, як небо від землі. Людей надихало оце відчуття майже фантастичної врятованості, щось несусвітнє, на яке вони боялися подивитися уважніше, боячись, щоб воно не зникло, як міраж. Нові працівники DEF знали Оскара тільки зі слів інших. Вони не хотіли безпосередньо стикатися з гером директором чи ризикнути звернутися до нього особисто. Їм був потрібен час, щоб отямитись і звикнути до цієї «неправильної» в’язниці Шиндлера.

Ось, наприклад, молоденька Люся втратила чоловіка, коли його відділили від неї в масі в’язнів на Аппельпляці в Плашуві й повезли з іншими на Маутгаузен. Вона оплакувала його, як удова, — і, виявилося, недаремно. Охоплена горем, вона пішла на «Емалію». Її робота полягала в носінні посуду, вкритого емаллю, до печей. На гарячих частинах машин дозволялося гріти воду, підлога була тепла. Для Люсі гаряча вода на «Емалії» була першою втіхою.

Спочатку вона бачила Оскара лише великим силуетом, що рухався десь на другому кінці цеху чи перетинав платформу вгорі. І це був якийсь зовсім не загрозливий силует. У неї було таке відчуття, що якщо її раптом помітять, то вся природа цього місця — відсутність побоїв і охорони, їжа — раптово переміниться. Люся бажала одного: спокійно відпрацювати зміну і повернутися через тунель, обгороджений колючим дротом, у свій куток.

Через якийсь час вона виявила, що киває йому у відповідь, мовляв, дякую, пане директоре, мені тут добре. Колись він пригостив її цигарками, які цінувалися на вагу золота — і як засіб розслабитися, і як валюта для обміну з поляками. Оскільки вона бачила, як зникають друзі, то боялася заводити нову дружбу: вона хотіла, щоб він лишався для неї таким собі духом, магічним батьком. Рай, яким керує друг, — занадто нетривка річ. Щоб рай був достатньо міцний і непохитний, на його чолі має стояти хтось більш владний і загадковий.

Багато з тих, хто населяв «Емалію», відчували щось подібне.

Реґіна Перлман жила в Кракові за фальшивими південноамериканськими документами, коли фабрика-табір Оскара почала свою роботу. Оскільки дівчина була смаглява на лице, то її папери видавалися цілком вірогідними, і за ними вона під виглядом арійки працювала в адміністрації однієї з фабрик на Подґужі. Вона була б вільна від шантажистів, коли б переїхала до Варшави, Лодзі чи Ґданська. Але її батьки потрапили до Плашува, і заради них їй теж були потрібні ті фальшиві папери, щоб передавати їм їжу, ліки та інші потрібні речі. Коли мешкала в краківському гетто, то чула про легендарного гера Шиндлера, який про всіх подбає. Також вона чула, що діялося в Плашуві — у каменоломнях, на балконі коменданта. Їй би довелося ризикнути вийти з-під прикриття, але дівчина будь-що хотіла переправити батьків у табір при Шиндлеровій «Емалії».

Уперше Реґіна прийшла на DEF у надійно пересічній вилинялій сукні у квіточку і з голими ногами. Поляк-вахтер узявся телефонувати нагору до кабінету гера Шиндлера, але крізь скло дівчина бачила, що вахтер на неї дратується. Вона ніхто — якась нечупара з іншої фабрики. Реґіна, природно, боялася, як людина з фальшивими арійськими паперами, що непривітний поляк якимсь чином здогадається, що вона єврейка. Оцей вахтер виглядав вельми ворожо.

— Ну, я не в дуже важливій справі, — сказала вона йому, коли той повернувся, хитаючи головою.

Реґіні хотілося, щоб вахтер не зосереджувався на ній. Але поляк навіть не постарався збрехати.

— Він з вами не зустрінеться, — сказав він.

У дворі фабрики блищав капот BMW, і нікому, крім гера Шиндлера, це авто належати не могло. Він був на місці, але для тих, хто може дозволити собі панчохи. Реґіна, тремтячи, пішла додому, в глибині душі радіючи, що легко відбулась. Адже їй не довелося признаватися герові Шиндлеру в такому, що вона навіть уві сні боялася будь-кому казати.

Реґіна почекала тиждень, перш ніж з’явитися на фабриці Шиндлера вдруге. На готування до цього заходу в неї пішло півдня. Вона добре помилася й добула на чорному ринку панчохи. В однієї з нечисленних подруг — дівчина з фальшивими арійськими паперами не могла дозволити собі багато друзів — Реґіна позичила блузку. У Реґіни був чудовий жакет, до нього вона придбала лакований солом’яний капелюшок із вуаллю. Вона нафарбувалася й тепер сяяла темним шармом жінки, що живе під загрозою. У дзеркалі Реґіна стала схожа на себе довоєнну —