Читати книгу - "Карта днів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звідси до кола на карті близько трьохсот миль, — говорила Емма, поглядаючи то на мультяшну карту, то на дорожній атлас. — Якщо ми не будемо зупинятись, то можемо бути там за п’ять годин.
— Ми маємо коли-небудь зупинитись, — озвалася Бронвін. — Ви ще не купили нам сучасний одяг.
Вона казала правду. Усі, кого я брав на шопінг, залишились удома; ті ж, хто вирушив зі мною, і досі були в одязі, у якому прибули з Акра. Їхній зовнішній вигляд скоро може стати проблемою.
— Ми скоро зупинимось, — сказав я. — Я тільки хочу, передусім, покрити певну відстань між нами та пані Сапсан.
— Як ви думаєте, де той Портал? — запитав Єнох. — Дуже далеко?
— Можливо, — відповів я.
— Чи зможеш ти так довго вести машину? — поцікавився Мілард.
— Муситиму, — відповів я. Ми не могли їхати міняючись, тому що в моїх друзів не було водійських прав. А крім того, Мілард був невидимий, що миттю привернуло б до нас увагу, Бронвін дуже боялась сідати за кермо, а Єнох не мав досвіду. Тільки Емма більш-менш уміла кермувати, але, знову ж таки, не мала водійських прав. Отже, усе було на мені.
— Просто тримайте мене на кофеїні, — додав я.
— Я допоможу, — озвався Єнох. — Я доправлю нас туди набагато швидше, ніж ти.
— Забудь про це, — сказав я. — Коли ми повернемось, ти зможеш узяти уроки водіння, але зараз навчатися не час.
— Мені не потрібні уроки, — відказав він. — Я вже знаю все про те, як працюють машини.
— Це не одне і те ж.
Він знову вдарив ногою спинку мого сидіння, і сильно.
— Е-е, за що?
— Водиш, як бабуся.
І так сталося, що саме в цей момент ми вже були перед в’їздом на міжштатну автостраду. Я звернув у бік в’їзду та втопив педаль газу до підлоги. Двигун завив, а з мене вирвався несамовитий сміх. І аж до тієї миті, поки ми не доїхали до місця, звідки вже починалась магістраль, Єнох верещав на мене, щоб я уповільнив рух. Я перевірив дзеркала, чи не видно там поліцейських машин, трохи попустив газ та натис усі віконні кнопки.
— О-о-о-о-ой, — проворкотала Бронвін, коли її віконце ковзнуло вниз. — Фантастика!
— Музику? — запитав я.
— Так, будь ласка, — відповіла Емма.
У Ейба був радіоприймач та якийсь древній різновид касетного програвача. Касета була вже всередині, тож я просто натиснув «грати». За мить із гучномовців вирвалося завивання гітари та гучний голос — Джо Коккер співав свою «З невеликою допомогою моїх друзів». Через три хвилини я переконався, що жодна музика чи пісня ніколи ще не звучали так добре. І мої друзі, котрі всі щиро усміхалися та відстукували ритм, поки вітер куйовдив їм волосся, здається, були зі мною згодні. У цьому підвиванні такій особливій пісні, разом із такими особливими людьми, коли керуєш таким особливим автомобілем, було щось таке, що давало мені божевільний кайф, від якого бігли мурахи по спині, схожого на який я ніколи раніше не переживав. Це виглядало так, наче ми, як і свої власні життя, проголосили своєю власністю цілий світ.
«Життя — моє. Так. І я зроблю з ним, що схочу».
* * *
Дивно та неприродно було думати про пані Сапсан, як про когось іще, а не тільки нашого захисника та покровителя, але сьогодні вона була для нас наче супротивник. Коли вона дізнається, що ми поїхали, то неминуче вирушить нас шукати, і вона зробить це в найбільш підхожий для неї спосіб — із повітря. Її швидкість, висота, на яку вона могла злітати, гострий зір її очей, що бачили дуже далеко, та її внутрішній радар, налаштований на пошук дивних дітей, означали, що нас неважко буде знайти, якщо ми будемо десь у межах сотні миль та під відкритим небом. Ось чому я взагалі не зупинявся протягом перших трьох годин, навіть не давши Бронвін скористатися вбиральнею.
Я хотів подолати якомога більшу відстань між директоркою та нами. Через двісті миль я, нарешті, пом’якшав, зваживши на наростаючий хор скарг із заднього сидіння, але навіть тоді я не втрачав пильності та весь час поглядав на хмари, коли ми з’їжджали з хайвею в бік паркувального майданчика одного торговельного центру. Я звернув увагу, що Емма теж поглядає.
Поки інші бігали до вбиральні, що була при крамничці автозаправної станції, я заправив бак «астона». Крізь великі вітринні вікна я бачив, як продавець та ще кілька покупців витріщались на моїх друзів, коли ті ждали своєї черги до єдиного туалету, я бачив, як вони нахилялись одне до одного, перешіптувались і продовжували відкрито витріщатися. Один чувак навіть сфоткав їх своїм мобільником.
— Ми маємо купити вам сучасний прикид, — сказав я, коли вони повернулись назад. — Негайно.
Ніхто не заперечував. І взагалі, я вибрав цей виїзд із хайвею саме для цього. Через дорогу від автозаправки розташовувався найбільший із-посеред усіх гіпермаркетів — цілодобовий «Сьюпер-Олл-Март». Це був флагман роздрібної торгівлі. По суті, цілий мегаполіс.
— Боже мій, а що це за місце? — запитав Мілард, коли ми заїхали на безкінечний паркінг, що був перед магазином.
— Це просто магазин, — відповів я. — Великий.
Поставивши автомобіль, ми попростували через паркувальний майданчик до входу. Коли ми підійшли, перед нами із сичанням відчинились автоматичні двері. Єнох аж підскочив від несподіванки, не знаючи, тікати йому чи стояти на місці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карта днів», після закриття браузера.