Читати книгу - "Нічний черговий"

люди, які, не досягши шістдесяти років, страждають на хвороби серця й гинуть від раку заради такої сміховинної мети, як перемога на виборах, керування рекламним агентством або маклерською конторою. Я вже не кажу про жінок, які через свої почуття тяжко працюють усе життя, а як не хочуть працювати, то стають повіями. Гадаю, ви, бувши льотчиком, вважали себе щасливою людиною?

— Дуже,— відповів я.

— А мені не подобається літати. У повітрі мені стає або нудно, або лячно. В кожного свої маленькі радощі. Мої, боюся, дуже банальні й егоїстичні. Я не люблю працювати; люблю товариство вишуканих жінок; мені подобається подорожувати, зупиняючись у гарних старих готелях; в мене є інстинкти колекціонера, з якими я повинен боротися. Не думаю, щоб усе це подобалось іще кому-небудь, та я й не претендую на чиєсь схвалення. Але тепер, коли ми з вами стали партнерами, я волів би, щоб у нас були однакові смаки. Це зменшить можливість конфлікту між нами.— Він задумливо подивився на мене.— Як ви думаєте, ви подобаєтесь людям, які вас оточують?

Я замислився на хвилину, намагаючись бути чесним із собою, потім сказав:

— Я ніколи про це не думав і ніколи не задавав собі питання, чи захоплюються мною інші.

— Дугласе, ви занадто скромні,— сказав Фабіан.— У вирішальний момент ви можете стати гальмом у нашій справі. Скромність і гроші не дуже пасують одне до одного. Як ви здогадуєтесь, я дуже люблю гроші, але мені нудно накопичувати їх поволі і шкода тих людей, які витрачають на це кращі роки свого життя. Я вважаю, що світ грошей — це місто, яке не дуже пильно охороняється і на яке час від часу нападають чужинці, схожі на мене, не зв'язані ні законами цього міста, ані моральними забобонами. А тепер кілька слів про вас: хоча вам уже за тридцять, у вас є щось,— сподіваюся, ви не образитесь,— щось юнацьке, майже дитяче, може, краще сказати, щось несформоване у вашому характері. Я відчуваю, що вам бракує головної лінії у вашому житті. Чи я несправедливий до вас?

— Трохи,— відповів я,— Можливо, це не брак головної лінії, а просто суміш кількох ліній.

— Можливо,— погодився Фабіан.— І, можливо, ви й досі не відчуваєте всіх наслідків свого вчинку.

— Якого вчинку? — приголомшено спитав я.

— У «Святому Августіні». Дозвольте мені поставити вам таке запитання. Припустімо, ви натрапили на мертву людину з усіма тими грішми, коли ще мали добрий зір, літали й бавилися думкою про одруження, ви зробили б те, що зробили?

— Ні,— відказав я рішуче.— Ніколи.

— Отже, ви завжди будете залежати від цього,— сказав Фабіан і долив собі вина.— Щодо мене, то ніколи в житті я ні хвилини ні в чому не вагався. Але все це уже лишилося в минулому. Тепер нам треба йти вперед, якомога далі від першоджерела, наживаючи, так би мовити, свіжий капітал, щоб ніхто не зміг дізнатися, звідки ми почали. Ви з цим згодні?

— Загалом так,— сказав я.— Але як ви думаєте це робити? Ми ж не можемо щодня продавати коней...

— Ні,— мовив Фабіан.— Згодний з вами, нам просто пощастило.

— І ви пообіцяли, що не будете більше грати в карти.

— Не буду. Люди, з якими я зустрічаюся під час гри, справляють на мене гнітюче враження. Крім того, я соромлюся тих невеличких трюків, до яких змушений удаватися. Двоєдушність не дуже приємна річ для людини, яка хоче бути високої думки про саму себе. Кожного вечора я сідав за стіл з твердим наміром забрати в партнерів гроші і нічого більше, а змушений був прикидатись їхнім приятелем, цікавитися ними та їхніми сім'ями, вечеряти з ними... Я вже застарий для всього цього. Гроші!..— Він вимовив це слово так, ніби воно було ключем до математичної задачі, яку треба розв'язати.— Найбільшу втіху від грошей дістаєш тоді, коли не треба про них думати. Коли не треба самому їх заробляти. У нашому випадку треба вкласти їх у вигідний бізнес, який давав би нам прибутки. До речі, Дугласе, на який щорічний прибуток ви розраховуєте?

— П'ятнадцять-двадцять тисяч доларів,— висловив я припущення.— Ну, можливо, тридцять.

Фабіан засміявся.

— Додайте, додайте, і сміливіше!

— А що ви скажете?

— Щонайменше сто тисяч,— сказав Фабіан.

— Це, мабуть, вимагатиме якоїсь праці,— зауважив я.

— Так. І якогось ризику. Це коштуватиме і трохи нервів. Але жодних злочинів. І жодних стилетів у кишені.

— Не сумнівайтесь, я вас не покину,— сказав я, намагаючись голосом виразити більшу впевненість у майбутньому, ніж відчував насправді.

— Ми все будемо вирішувати удвох,— мовив Фабіан.— Я попереджаю про це нас обох.

— Розумію, Майлзе,— сказав я.— Але я хотів би оформити який-небудь документ.

У нього був такий вигляд, ніби я дав йому ляпаса.

— Дугласе, друже мій...— почав він скорботно.

— Або зробимо так,— стояв я на своєму,— або я вийду з гри.

— Ви мені не довіряєте? — запитав він.— Хіба я не був з вами абсолютно чесним?

— Після того, як я вдарив вас лампою.— Мені стало такту не нагадати про коня, який коштував не шість, а п'ятнадцять тисяч доларів.— То як ми це зробимо?

— Будь-які записи завжди ведуть до непорозумінь. У мене якась відраза до документів. Я віддаю перевагу щирому чоловічому потиску рук.— Він простяг мені руку.

Я не поворухнувся.

— Ну, якщо ви наполягаєте,— розчаровано проказав він,— поговоримо в Цюріху холодною діловою мовою. Сподіваюсь, ніхто не шкодуватиме.— Він поглянув на годинник.— «Ділі чекає нас до обіду.— Він встав. Я потягся по гаманець, але він спинив мене і кинув на стіл кілька монет.— Мені було дуже приємно,— холодно посміхнувся він.

15

— Ну, от і все,— сказав Фабіан, коли ми вийшли з юридичної контори на гомінку цюріхську вулицю.— Тепер ми зв'язані ланцюгами закону.

Засвідчивши нашу угоду, нотаріус пообіцяв протягом місяця зареєструвати її в Ліхтенштейні. Річ у тім, що Ліхтенштейн, де не збирали податків, а операції фірм охоронялися так само суворо, як державні таємниці, притягував юристів, як магніт.

Капітал нашої фірми був поділений на дві половини: однією володів Фабіан, другою — я. Зважаючи на якісь пункти у швейцарських законах, наш юрист призначив себе самого президентом фірми. Ми повинні були також придумати назву, і я запропонував «Августін Інвестмент Інкорпорейтед»[12]. Ніхто не заперечував. Після цього