Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

Нерідко місцеві умови взагалі унеможливлювали виконання планових завдань. Зі значними труднощами відбувалося, зокрема, уведення в дію київських заводів «Більшовик» та «Укркабель». Серед основних перепон на шляху введення в дію евакуйованого обладнання була також нестача кваліфікованих кадрів. За даними Ради з евакуації, кількість евакуйованих разом із військовими заводами робітників у середньому становила 30—40 % від початкової. Доводилося готувати фахівців на місці, що вимагало часу. Однак у більшості випадків розташування й запуск обладнання евакуйованих підприємств були в основному завершені всередині 1942 р. Промислове устаткування та фахівці з України становили вагому частку радянського ВПК, робота якого стала фундаментом для здійснення вирішального перелому в ході війни.

Найбільш промовистим прикладом успішного переміщення виробничих потужностей у тилові райони була евакуація Харківського заводу ім. Комінтерну. У жовтні-листопаді 1941 р. близько 4000 працівників та обладнання цього підприємства були перевезені до Нижнього Тагілу й розташовані на виробничих площах величезного Уралвагонозаводу. Туди ж був переведений цех із виробництва броньових листів із Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча, а також Інститут електрозварювання АН УРСР, який працював на базі цього підприємства. Уже 20 грудня 1941 р. завод відправив на фронт перший ешелон танків Т-34 (25 машин). А наступного року підприємство запрацювало на повну потужність: випуск продукції зріс у 8 разів, у виробництво впроваджували нові технології, знижували собівартість продукції. Революційним нововведенням стало використання автоматичного зварювання броньових листів за методом академіка Є. Патона. Загалом за час війни завод у Нижньому Тагілі випустив понад 21 000 танків Т-34.

Виробництво силових агрегатів для радянської танкової промисловості забезпечував Харківський дизельний завод. Його обладнання та штат працівників були переведені до Челябінська й розташовані на базі місцевого тракторного заводу. Першу продукцію на новому місці завод випустив уже на початку 1942 р. Постійно нарощуючи виробництво, підприємство виготовило до кінця війни майже 50 000 танкових двигунів та 85 000 комплектів паливної апаратури.

Загалом за 1942—1944 рр., коли воєнна промисловість СРСР і Німеччини, яка пізніше почала тотальну мобілізацію економіки, працювали на повну потужність, у СРСР було випущено ручної стрілецької зброї більше, ніж у Німеччині, на 8 240 000 одиниць (або на 54 %), кулеметів — на 364 000 (на 30 %), гармат — на 118 000 (на 31 %), мінометів — на 240 000 (на 79 %), танків — на 42 300 (на 55 %), літаків — на 19 800 (на 23 %).

Нарощування військового виробництва в СРСР у роки війни відбувалося завдяки впровадженню різних методів інтенсифікації та опанування нових технологій. Важливим джерелом інтенсифікації виробництва було посилення експлуатації робочої сили через збільшення норм виробітку й тривалості робочого дня. На відміну від Німеччини, де до кінця війни понад 90 % робітників у промисловості мали одну зміну, більшість радянських військових заводів працювали у дві зміни або цілодобово. Якщо в Німеччині робочий тиждень у промисловості в середньому тривав близько 49,5 години, а у воєнній — близько 50,3 години, то в СРСР тривалість робочого тижня сягала 66—72 годин і навіть більше.

На селі з 13 квітня 1942 р. обов’язковий мінімум трудоднів для колгоспників було підвищено до 100—150 на рік. Невиконання встановлених норм загрожувало покаранням виправно-трудовими роботами або висилкою.

Держава намагалася вилучати грошові «надлишки», посилюючи податковий тиск на населення, насамперед на селян. З початком війни заощадження жителів в ощадних касах були заморожені. З липня 1941 р. запровадили надбавку до сільськогосподарського податку. А 1942 року був уведений «воєнний податок» (різновид подушного), а також податки на самотніх, бездітних і малосімейних громадян. Для збільшення прибутків місцевих бюджетів були запроваджені земельна рента, податок із будівель, разовий збір на колгоспних ринках. Роль своєрідного податку в СРСР виконували також державні позики. Частину коштів, необхідних для покриття воєнних витрат, населення дійсно вносило добровільно!

Таким чином, лише граничне обмеження цивільного споживання дозволило забезпечити фінансування військових видатків. Прості радянські громадяни винесли на своїх плечах основний тягар воєнної економіки. Серед них були й вихідці з України, евакуйовані на Схід, і працівники промислових підприємств та колгоспів, що відновлювали роботу на визволеній території. У голоді й холоді, не маючи найнеобхідніших побутових зручностей, одягу й медикаментів, більшість із них самовіддано виконувала свою роботу, наближаючи звільнення України й перемогу. Радянська держава змогла зробити таку самовідданість загальнообов’язковою.

Важливу роль у нарощуванні військово-економічного потенціалу СРСР відіграли союзницькі поставки сировини, техніки та промислового обладнання. Їх почали здійснювати в серпні 1941 р. Основна частина військово-технічної та економічної допомоги була безоплатно надана США. Певну частку озброєння та сировини виділили також Великобританія та Канада.

Союзники надали третину всіх вибухових речовин для радянської промисловості боєприпасів, яка навіть за такої суттєвої допомоги виявилася єдиною галуззю воєнного виробництва, яка так і не змогла вийти до кінця війни на заплановані обсяги виробництва. Не менше значення мали також поставки залізничних рейок, локомотивів і вагонів, які, за оцінками сучасних істориків, значно перевищували власне виробництво цієї продукції в СРСР. Важливим аспектом технічної допомоги США було надання автомобілів. У травні 1945 р. близько третини всіх автомобілів, які перебували в розпорядженні Червоної армії, було американського виробництва. Потужні й надійні американські «Студебекери» стали основними тягачами для радянської артилерії.

За даними Держплану СРСР, союзницькі поставки забезпечували для радянської промисловості 40,8 % річного споживання алюмінію, 25,3 % нікелю, 37 % ртуті, 99,3 % олова, 56,9 % кобальту, 67,1 % молібдену, 19,3 % цинку, 24,3 % нержавійної сталі, 100 % натурального каучуку, 22,3 % етилового спирту, 38,2 % гліцерину, 20,6 % тракторів, 23,1 % металорізальних верстатів. За різними оцінками, союзники надали СРСР від 18 до 60 % всього авіабензину, спожитого радянською авіацією. З огляду на хронічну кризу радянської нафтової галузі та її технічне відставання ці надходження мали особливо велике значення.

Не менш важливими були й поставки продовольства. Урожаї зернових, поголів’я худоби та державні заготівлі основних сільськогосподарських продуктів у 1942—1943 рр. скоротилися втричі. За роки війни із США в СРСР надійшло 610 000 т цукру (радянське виробництво в 1942—1943 рр. становило лише 231 000 т) і 664 6000 т м’ясних консервів (радянські солдати іронічно нарекли ці консерви «другим фронтом»).

Військово-технічна перевага СРСР над Німеччиною, втрачена внаслідок катастрофічних поразок 1941 р., була відновлена вже в 1942 р., перш за все зусиллями радянської