Читати книгу - "Знак Афіни, Рік Рірдан"

Семі, він же Несправжній Лео, підскочив до Руфуса, сердито розмахуючи ковпаком дурника.

— Ні, ні, ні! — заволав він, шалено махаючи вільною рукою в бік інших дітей, які скупчувалися, щоб подивитись на виставу.

Семі повернувся до Хейзел.

— Пані Ламар, ваші слова... — Семі роздратовано подивився навколо. — Сценаристе! Які слова у Геді Ламар?[11]

— «Ні, благаю, злодію!» — викрикнув один з хлопців.

— Дякую! — промовив Семі. — Пані Ламар, ви повинні були сказати: «Ні, благаю, злодію!» А ви, Кларку Гейбле...

Усе подвір’я вибухнуло сміхом. Кларк Гейбл — це, здається, актор старого кіно, але більшого Лео не пам’ятав. Вочевидь, думка про те, що Руфус Пласкоголовий може бути Кларком Гейблом дуже смішила дітей.

— Пане Гейбле...

— Ні! — крикнула одна з дівчат. — Нехай буде Гері Купером.

Ще більше сміху. Руфус виглядав так, наче ось-ось вибухне. Він здіймав кулаки, ніби збирався вдарити когось. Але хіба можна відлупцювати всю школу? Хлопчина, безперечно, дратувався від того, що з нього сміються, але його крихітний мозок не здатен був зрозуміти, що замислив Семі.

Лео з повагою кивнув. Семі дійсно був схожим на нього. Лео багато років вчиняв із задираками так само.

— Так! — владно загорланив Семі. — Пане Купере, ви повинні сказати: «О, але ж діамант мій, підступна ви моя голубонько!» І загребти діамант, от так!

— Семі, ні! — запротестувала Хейзел, але хлопець схопив камінець і сунув його до кишені одним швидким рухом.

Він накинувся на Руфуса.

— Я хочу емоцій! Я хочу, щоб панночки в залі непритомніли! Пані, пан Купер щойно змусив вас знепритомніти?

— Ні! — крикнули у відповідь кілька дівчат.

— От, бачите? — заволав Семі. — А тепер спочатку!

Він крикнув у ковпак дурника:

— Почали!

Руфус просто витріщався в порожняву, намагаючись отямитися. Він зробив крок до Семі й промовив:

— Вальдезе, я...

Пролунав дзвоник. Дітлахи хмарою кинулись до дверей. Семі відтягнув Хейзел з їх шляху, в той час як малята — які поводились так, наче Семі їм підплачував, — оточили Руфуса зусібіч. Задираку затягнуло всередину школи разом з потоком дошкільнят.

Незабаром, якщо не брати до уваги привидів, Семі та Хейзел залишились наодинці.

Семі зібрав розчавлений обід Хейзел, показно струсив пил з брезентового пакета і з низьким уклоном вручив його Хейзел, наче це була її корона.

— Пані Ламар.

Хейзел з минулого взяла свій розчавлений обід. Вона, здавалось, ледве не плакала, але Лео не міг сказати чому: чи то від розради, чи то від страждань, чи то від удячності.

— Семі... Руфус тебе вб’є.

— Йому достане клепки не зв’язуватись зі мною.

Семі натягнув ковпак на кашкет, випростався і випнув свої кістляві груди. Ковпак упав.

Хейзел розсміялась.

— Ти просто ходяча халепа.

— Ох, дякую, пані Ламар!

— Будь ласка, мій «підступний голубчику».

Усмішка Семі стала невпевненою. У повітрі запанувала незручна тиша. Хейзел утупилася очима в землю.

— Не слід тобі було торкатися того діаманта. Він небезпечний.

— Ой, та годі тобі! — промовив Семі. — Не для мене.

Хейзел невпевнено подивилась на нього так, наче дуже хотіла йому повірити.

— Може статися щось погане. Тобі не...

— Я не продаватиму його. Обіцяю! Просто залишу як символ твоєї похилості.

Хейзел не втримала усмішку.

— Гадаю, ти хотів сказати «символ твоєї прихильності».

— Саме так! Нам уже час іти. Час для нашої наступної сцени: «Гіді Ламар ледве не вмирає від нудьги на уроці англійської».

Семі виставив лікоть, наче джентльмен, але Хейзел грайливо його відштовхнула.

— Дякую, що був зі мною, Семі!

— Пані Ламар, я завжди буду з вами! — бадьоро промовив він.

Удвох вони помчалися назад у будівлю школи.

Лео ніколи не почувався примарою більше, ніж зараз. Можливо, він насправді все своє життя був ейдолоном, тому що цей хлопчина з минулого заслуговував на звання Справжнього Лео значно більше за нього самого. Він був кмітливішим, крутішим і дотепнішим. І так вправно загравав із Хейзел, що безумовно полонив її серце.

Не дивно, що Хейзел по-особливому подивилась на Лео, коли вони зустрілись уперше. Не дивно, що вона промовляла «Семі» з такою ніжністю. Але з Лео такий Семі, як з Пласкоголового Руфуса Кларк Гейбл.

— Хейзел, — промовив він. — Я... я не...

Шкільне подвір’я розчинилось в іншій сцені.

Хейзел і Лео досі були привидами, але тепер стояли перед занедбаним будинком біля стічної канави, оброслої бур яном. Декілька бананових дерев нависало над подвір’ям. Зі старомодного радіопрогравача на сходинках лунала латиноамериканська музика, а на затіненій веранді сидів у кріслі-гойдалці худорлявий старий і вдивлявся в обрій.

— Де ми? — запитала Хейзел. Вона досі була з туману, але її голос тепер переповнювала тривога. — Це не з мого життя!

Лео відчув, як його примарна сутність почала згущуватись, наче ставала більш реальною. Це місце здавалось напрочуд знайомим.

— Це Х’юстон, — усвідомив він. — Я знаю цей вид. Цей відвідний канал... це старий район моєї мами, де вона зростала. Он там аеропорт Хоббі.

— Це твоє життя? Не розумію. Як?

— Ти мене запитуєш?

Раптом старий забурмотів:

— А, Хейзел...

По спині Лео поповзли мурахи. Очі старого досі так само вдивлялись в обрій. Звідки він знає, що вони тут?

— Здається, у нас скінчився час, — задумливо продовжив, старий.— Що ж...

Він не закінчив думку.

Хейзел і Лео стояли непорушно. Старий чоловік не подавав нових знаків. Лео раптом усвідомив, що старий говорив сам до себе. Але чому тоді він промовляв ім’я Хейзел?

У старого була зморшкувата шкіра, кучеряве сиве волосся та скрючені пальці, наче він усе життя працював у машинному цеху. Він був одягнений у чисту світло-жовту сорочку, сірі штани на шлейках та блискучі чорні туфлі.

Попри похилий вік, в очах чоловіка сяяв ясний розум. Сидів він зі стриманою гідністю і здавався таким безтурботним... навіть приємно здивованим, наче думав: «Чорт забирай, я стільки прожив? Круто!»

Лео був певен, що ніколи раніше не бачив цього чоловіка. То чому він здавався таким знайомим? І тоді хлопець помітив, що чоловік стукає пальцями по ручці крісла, але не безладно: старий використовував азбуку Морзе, точнісінько так, як робили Лео з його мамою... І повідомлення було тим самим: «Я люблю тебе».

Відчинилися скляні двері. Назовні вийшла молода жінка