Читати книгу - "Ім’я вітру"

Квоут глянув за плече й лагідно всміхнувся.

— Я не кажу, що це раціонально, Басте. Емоції за самою своєю природою не є раціональними. Зараз я так не думаю, але тоді думав. Я пам’ятаю. — Він знову повернувся до вогню. — Завдяки Беновій науці моя пам’ять стала такою ясною й гострою, що мені часом доводиться бути обережним, щоб об неї не порізатися.

Квоут дістав з вогню камінець для нагрівання вина та опустив його у свій дерев’яний кухоль. Він потонув, різко зашипівши. Залу наповнив запах пекучої гвоздики та мускатного горіха.

Квоут, вертаючи до столу, розмішав свій сидр ложкою з довгою ручкою.

— Також не забувай, що я був не при своєму розумі. Значною мірою я ще був приголомшений, спав, якщо хочеш. Мені було потрібно, щоб мене щось збудило — або хтось збудив.

Він кивнув Хроністові. Той невимушено помахав рукою, якою писав, щоб її розслабити, а тоді відкупорив свій каламар.

Квоут відкинувся на спинку стільця.

— Мені потрібно було нагадати про те, що я забув. Мені була потрібна причина піти. Лише за кілька років я зустрів людину, здатну мені з цим допомогти. — Він усміхнувся Хроністові. — Зустрів Скарпі.

Розділ двадцять шостий

Ланре повернувся

На той час я вже пробув у Тарбієні не один рік. Три дні народження промайнули непоміченими, і мені щойно минуло п’ятнадцять. Я знав, як вижити в Надбережжі. Я став досвідченим жебраком і злодієм. Від мого дотику відмикалися замки й розкривалися кишені. Я знав, у яких ломбардах купують товари «від дядька», не ставлячи жодних запитань.

Я досі був обірваний і часто голодував, але смерть від голоду мені насправді не загрожувала. Я вже потихеньку збирав гроші на чорний день. Навіть після важкої зими, коли я частенько бував змушений платити за теплий нічліг, у моєму сховку було понад двадцять залізних грошів. Для мене це був усе одно що скарб дракона.

Мені там стало зручно. Але мені було нічим жити, крім бажання назбирати ще грошей на чорний день. Мене нічого не мотивувало. Не було на що чекати. Я щодня тільки й шукав, що б його поцупити і як би його розважитись.

Але за кілька днів до цього в Трапісовому підвалі ситуація змінилася. Я почув, як якась маленька дівчинка зачудованим голосом розповідає про казкаря, що постійно сидить у Доках, у корчмі, яка називається «Приспущений прапор». Судячи з усього, він розповідав якусь історію щоразу після шостого дзвону. Яку історію в нього не попросиш, він знає. Ба більше, за її словами, він оголосив про парі. Якщо попросити в нього історію, а він її не знатиме, то він дасть прохачеві цілий талант.

Я до кінця дня думав про те, що розповіла дівчинка. У правдивості цього я сумнівався, та не переставав думати про те, що міг би зробити з цілим срібним талантом. Я міг би купити собі взуття, та ще, можливо, ніж на додачу, дати грошей Трапісові й усе одно подвоїти свій фонд «на чорний день».

Навіть якщо про парі дівчинка брехала, мені все одно було цікаво. На вулицях розваги траплялися рідко. Час від часу яка-небудь обідрана трупа показувала якусь п’єску на розі вулиці або ж я слухав у корчмі скрипаля. Та більшість справжніх розваг коштувала грошей, а мої тяжко зароблені грошики були надто цінними, щоб їх розтринькувати.

Але була одна проблема. Для мене Доки були небезпечними.

Тут я маю пояснити. Більш ніж за рік до цього я побачив, як Піка йде вулицею. Тоді я вперше побачив його від свого першого дня в Тарбієні, коли він і його друзі заскочили мене зненацька в тому провулку й розтрощили лютню мого батька.

Я обережно йшов за ним назирці більшу частину дня, тримаючись на віддалі й не виходячи з тіні. Врешті-решт він пішов додому — до маленького глухого провулка в Доках, де в нього було потаємне місце, як у мене. У нього це було гніздо з поламаних ящиків, які він сяк-так скріпив, щоб погода не дошкуляла.

Я всю ніч просидів на даху, чекаючи, коли він піде наступного ранку. Потім спустився до його гнізда з ящиків і роззирнувся довкола. Воно було затишне, повне нагромаджених за кілька років дрібниць. Була в нього і пляшка пива, яке я випив. Ще була половинка сиру, яку я з’їв, і сорочка, яку я вкрав, оскільки вона була дещо менш пошарпана за мою.

Подальші пошуки виявили різноманітні дрібниці, свічку, клубок шпагату, кілька скляних кульок для гри. Найбільше мене здивували кілька шматків парусини з намальованим вуглинкою жіночим обличчям. Те, чого я шукав насправді, мені вдалося знайти майже за десять хвилин. За всім іншим була захована маленька дерев’яна скринька з явними ознаками частого використання. У ній лежав жмуток засушених фіалок, перев’язаний білою стрічкою, іграшковий коник, який уже втратив більшу частину своєї гриви з ниток, і пасмо кучерявого білявого волосся.

Я кілька хвилин запалював вогонь кременем і кресалом. З фіалок вийшов гарний розпал, і невдовзі в повітря високо здійнялися брудні хмари диму. Я стояв поруч і дивився, як усе, що любив Піка, згоряє.

Та я, насолоджуючись моментом, затримався надто довго. Піка прибіг глухим провулком разом з другом, зацікавившись димом, і я опинився в пастці. Розлютившись, Піка кинувся на мене. Він був на шість дюймів вищий і на п’ятдесят фунтів важчий. А ще гірше було те, що в нього була скалка скла, з одного кінця обмотана шпагатом так, що вийшов неоковирний ніж.

Він уколов мене один раз у стегно просто над коліном, а тоді я ударом втиснув його руку в бруківку, розтрощивши “ніж”. Опісля він усе одно поставив мені синець під оком і зламав кілька ребер, перш ніж мені вдалося копнути його просто між ніг і вирватись. Я дременув геть, а він пошкандибав за мною, кричачи, що вб’є мене за те, що я зробив.

Я йому повірив. Залатавши ногу, я взяв геть усі гроші, які відклав на чорний день, і купив п’ять пінт каламуті, дешевого, мерзотного спиртного напою, достатньо міцного, щоб рот від нього зсередини вкривався пухирями. Тоді я пошкандибав до Доків і став чекати, коли мене помітять Піка та його друзі.

Довго чекати не довелося; я дозволив йому та двом його друзям пройти за мною півмилі, проминувши Шовний провулок і зайшовши до Жировика. Я тримався основних доріг — знав, що вони не