Читати книгу - "День триффідів"

про те місце, що ми бачили разом з Біллом, — про Тіншем. Жінці, яка намагається ним керувати, конче потрібна допомога. В її розпорядженні близько п’ятдесяти чи шістдесяти людей, і лише десь десять-дванадцять з них зрячі. Вона не може так керувати. Вона знає, що не може, але не хотіла цього визнавати. Вона не хотіла зоставатися перед нами в боргу, і тому не стала просити нас залишитися. Але вона була б дуже рада, якби ми повернулися і попросили, щоб нас прийняли.

— Боже мій, — вихопилося в мене. — То ти думаєш, що вона навмисно вказала нам хибний шлях?

— Не знаю. Можливо, я несправедливо до неї ставлюся, але хіба не дивно, що ми й досі не чули й не бачили нічого, що нагадувало б про Бідлі та його компанію? Так чи інакше, прагнула вона того чи ні, але все вийшло саме так, бо я вирішив повернутися туди. Якщо вам потрібні причини, то ось вони, дві головні причини. Перша — якщо це місце розвалиться, то це буде жахливе марнотратство і ганьба для всіх, хто там є. Друга — воно розташоване набагато краще за цей замок. Там є ферма, яку неважко буде привести до ладу; це практично автономне господарство, але його потрібно буде розширювати в разі потреби. Щоб запустити та утримувати його, потрібно набагато більше робочої сили.

І що більш важливо, воно достатньо велике, щоб виділити час на навчання — навчання спочатку сліпих, а потім і зрячих дітей, коли вони з’являться. Я вірю, що це можливо зробити, і робитиму все, що в моїх силах, а якщо ця зарозуміла міс Дюран не здатна цього зрозуміти, то хай піде і втопиться в річці.

Тепер справа ось в чому. Я вважаю, що міг би зробити це за певних обставин, і я знаю, що якщо наша група піде туди, то ми реорганізуємо і запустимо наше господарство за кілька тижнів. Потім ми житимемо як громада, яка зростатиме і докладатиме максимум зусиль, щоб протриматися самостійно. Альтернативою є залишатися маленькою групою, яка і далі занепадатиме, з часом відчуваючи все більшу самотність та відчай. То що ви думаєте?

Ми трохи посперечалися щодо деталей, але сумнівів здебільшого не було. Ті з нас, хто їздив на пошуки, сповна відчули, якою жахливою може бути самотність. Ніхто не був сильно прив’язаний до нинішнього притулку. Його вибрали через оборонні якості, які важко було б заперечити. Але більшість членів групи вже відчувала, як усіх дедалі більше гнітить ізоляція. Думка про ширше та різноманітніше товариство сама по собі була привабливою. За годину дискусія точилася вже здебільшого навколо питань транспорту та деталей переїзду, і пропозиція Коукера була в основному прийнята. Сумнівалася лише дівчина Стівена.

— А цей Тіншем, він є на мапах? — стурбовано спитала вона.

— Не переймайтеся, — заспокоїв її Коукер. — Він є на всіх найкращих американських мапах.

* * *

Наступного дня, рано-вранці, я зрозумів, що не поїду з ними до Тіншема. Можливо, пізніше, але не зараз…

Спочатку я прагнув скласти їм компанію, щоб витягнути з міс Дюран правду про те, куди поїхала група Бідлі. Але потім я з тривогою був змушений визнати, що не знаю, чи була з ними Джозелла — і, по суті, вся інформація, яку я зміг зібрати, підказувала мені, що не була. Вона точно не проїздила повз Тіншем. Але якщо вона не поїхала їх шукати, то куди ж тоді вона рушила? Навряд чи вона залишила якусь другу вказівку в будівлі Університету, яку я міг би не помітити…

А потім, немов спалах світла, у моїй пам’яті виринула розмова, яку ми мали в реквізованій квартирі. Ось вона сидить у своїй блакитній вечірній сукні, а в сяйві свічок виблискують діаманти… «А як щодо Сассекського Даунса?.. Я знаю чудову стару ферму на півночі». І тоді я зрозумів, куди повинен їхати…

Уранці я сказав про це Коукеру. Він поставився до мене зі співчуттям, але було видно, що він не хоче сильно мене обнадіювати.

— Гаразд. Роби, як вважаєш за краще, — погодився він. — Сподіваюся… Хай там як, а ви знатимете, де ми є, і зможете приїхати до Тіншема та допомогти вправити цій жінці мозок.

Того ранку погода зіпсувалася. Дощ періщив як з відра, коли я заліз до знайомої вантажівки. Але мою душу наповнювали радість і надія; навіть якби дощ був удесятеро сильнішим, це не засмутило б мене і не змінило б моїх планів. Коукер вийшов надвір провести мене. Я розумів, чому він надає цьому такого значення: хоч він нічого й не казав, було ясно, що його й досі турбують спогади про перший нерозважливий план та його наслідки. Дощ вирівняв його волосся, і вода струмками стікала з його шиї; він став біля кабіни і простягнув мені руку.

— Обережніше, Білле. Зараз уже немає «швидкої допомоги», а їй буде приємніше побачити тебе живим і здоровим. Удачі тобі, і передай їй від мене вибачення, коли її побачиш.

Хоча він і сказав «коли», у його тоні явно звучало «якщо».

Я побажав їм удачі в Тіншемі. Потім витиснув зчеплення, і машина, хлюпаючи, рушила багнистою дорогою.

13 Подорож у надії

Цей ранок був отруєний дрібними невдачами. Спочатку це була вода в карбюраторі. Потім я примудрився проїхати дюжину миль на північ, вважаючи, що їду на схід, і перш ніж я встиг виправити помилку, у мене виникли проблеми з системою запалювання на похмурій гірській дорозі, де до найближчого поселення були милі. І ці затримки, і природна реакція на них добряче зіпсували той оптимістичний настрій, з яким я вирушив у дорогу. Коли я розв’язав цю проблему, була вже перша година дня, і погода змінилася на краще.

На небі з’явилося сонце. Світ знову засяяв яскравими барвами, але навіть це і той факт, що наступні двадцять миль я проїхав гладко, не змінили того депресивного настрою, що знову почав наближатися до мене. Тепер я був справді сам і не міг заглушити цього відчуття самотності. Вона знову тиснула на мене так само, як того дня, коли ми розділилися, вирушивши на пошуки Майкла Бідлі, тільки тепер з подвійною силою. До того я завжди думав про самотність як про щось негативне (через відсутність товариства) і, звичайно, сприймав її як щось тимчасове… Того дня я зрозумів, що це щось більше. Це відчуття, яке може тиснути й пригнічувати, спотворювати звичайні речі, обманювати розум. Скрізь мене підстерігало щось вороже, напружуючи нерви,