Читати книгу - "День триффідів"

й у жодній не було Джозелли. Коли ми бачили якусь групу, то приземлялися. Зазвичай людей було по двоє-троє осіб. У найбільшій групі було семеро чоловік. Вони вітали нас з надією та хвилюванням, але коли виявляли, що ми представляємо таку саму групу, а не якийсь пошуково-рятувальний загін, то здебільшого втрачали до нас інтерес. Ми мало що могли їм запропонувати. Дехто від розчарування засипав нас лайкою та погрозами, але більшість просто знову піддавалася зневірі. Зазвичай вони не дуже хотіли об’єднуватися з іншими групами, і були схильні триматися за те, що мали, облаштовуючись у своїх притулках якомога зручніше, і чекаючи приходу американців, які рано чи пізно мали знайти сюди дорогу.

Схоже, це переконання стало поширеною і нав’язливою ідеєю. Наші припущення про те, що в тих американців, які вижили, і своїх проблем більш ніж повно, сприймалися як надмірний песимізм. Американці, запевняли нас, ніколи б не дозволили такому статися у власній країні. І все ж, попри мікоберівську[20] зацикленість на американських «феях-хресних», ми залишили кожній групі мапу, де було вказане приблизне розташування груп, які ми вже виявили — на той випадок, якщо вони змінять свою думку і захочуть триматися разом.

Польоти були не надто приємним завданням, але все ж таки це було краще, ніж самому обшукувати територію. Однак наприкінці четвертого дня, що теж не дав результатів, було вирішено відмовитися від пошуків.

Принаймні таке рішення прийняла решта з групи. Я не погоджувався з ними. На відміну від мене, ці пошуки не мали для них особистого значення. Кого б вони не знайшли, зараз чи згодом, для них це були незнайомці. Пошуки групи Бідлі для мене були засобом, а не метою. Якби я знайшов їх і побачив би, що Джозелли з ними немає, то продовжив би шукати далі. Але не можна було очікувати, що інші присвячуватимуть більше часу пошукам суто в моїх інтересах.

Я зі здивуванням зрозумів, що за весь цей час я не зустрів жодної людини, яка б когось розшукувала. Кожен з них, за винятком Стівена та його дівчини, був повністю відірваний від друзів або родичів, які пов’язували б його з минулим і починав нове життя разом з людьми, які були для нього незнайомцями. Лише я, наскільки міг зрозуміти, швидко створив новий зв’язок, настільки короткий, що ледве міг усвідомлювати, яке значення він мав для мене в той час…

Щойно ми вирішили покинути пошуки, Коукер сказав:

— Добре. Тепер нам потрібно подумати, що ми робитимемо далі самі.

— Зробити запаси на зиму, і жити далі. Що ми ще маємо робити? — спитав Стівен.

— Я думав про це, — сказав Коукер. — Може, якийсь час все буде добре. А потім?

— Якщо в нас закінчаться запаси, то навколо ще повно всього валяється, — сказав радіомайстер.

— Американці будуть тут до Різдва, — сказала подруга Стівена.

— Послухайте, — терпляче сказав їй Коукер. — Залиште ви тих американців департаментові захмарних мрій хоча б на хвильку, будь ласка. Просто уявіть собі світ, в якому більше немає ніяких американців. Можете?

Дівчина витріщилася на нього.

— Але ж вони мають бути, — сказала вона.

Коукер сумно зітхнув і перемкнув свою увагу на радіомайстра.

— Ці запаси ненадовго. Я вважаю, що ми отримали хорошу перевагу при створенні нового світу. Ми маємо достатній стартовий капітал, з якого можемо все почати, але він не вічний. Ми не змогли б з’їсти всю їжу, яка тут є, навіть якщо вона пролежала б тут не одне покоління, а вона не пролежить. Більша її частина дуже швидко зіпсується. І це стосується не лише їжі. Усе, що ми бачимо, повільно, але неухильно, розвалиться на шматки. Якщо ми хочемо наступного року поїсти щось свіженьке, то нам доведеться вирощувати це самим. Зараз може здаватися, що до цього ще далеко, але прийде час, коли ми будемо змушені все вирощувати самі. Настане й той час, коли зносяться або заіржавіють усі трактори і заправити їх буде нічим, і тоді нам доведеться йти до природи і дякувати коням — якщо вони ще будуть.

Це пауза, яка послана нам небесами, щоб ми оговталися від першого шоку і почали збиратися докупи, але це не більше ніж пауза. Потім нам доведеться орати, згодом — навчитися кувати лемеші, а ще пізніше — навчитися топити залізо, з якого ми ці лемеші будемо робити. Зараз ми стоїмо на дорозі, яка вестиме нас далі й далі в минуле, доки ми не зможемо — якщо зможемо — навчитися добре робити всі ті речі, які ми зношуємо. Тільки тоді ми зможемо зупинитися на цій стежці, що веде нас до варварства. Але тільки-но ми зможемо це зробити, тоді, можливо, ми почнемо знову повільно повзти вгору.

Він озирнувся навколо, аби переконатися, що ми його розуміємо.

— Ми можемо це зробити, якщо захочемо. Найцінніша частина нашої переваги — це знання. Це той короткий шлях, який дозволить нам не повторити долі наших предків. Усі ці знання вже є в книгах, і нам потрібно лише постаратися дістати їх.

Решта слухачів дивилася на Коукера з інтересом. Вони вперше стали свідками його ораторських здібностей.

— Отже, — продовжував далі він, — зі свого знання історії я можу сказати, що для користування знаннями потрібна одна річ — вільний час. Коли всім доводиться важко працювати, щоб вижити, і немає вільного часу на роздуми, знання застоюються, а разом з ними й люди. Роздумами можуть займатися здебільшого люди, які не залучені до виробничого процесу — люди, які майже повністю живуть за рахунок праці інших, але насправді являють собою довгострокову інвестицію. Освіта зростала в містах та великих інституціях, а сільська місцевість підтримувала їх своєю працею. Ви згодні зі мною?

Стівен насупив брови.

— Більш-менш, але я не розумію, до чого ти хилиш…

— Справа саме в цьому — у оптимальному розмірі. Громада нашого розміру не може сподіватися ні на що, крім існування і поступового занепаду. Якщо ми залишатимемося в тому стані, як є, а нас лише десятеро, то нас неминуче чекає поступове і безглузде згасання. Якщо в нас будуть діти, то через працю в нас вистачатиме часу лише на те, щоб дати їм елементарну освіту; виросте ще одне покоління — і ми матимемо дикунів або йолопів. Для того аби протриматися самостійно і скористатися тими знаннями, що є в бібліотеках, нам потрібні вчитель, лікар та керівник, і ми повинні бути в змозі підтримувати їх, у той час як вони допомагатимуть нам.

— Ну і?.. — сказав Стівен після паузи.

— Я думав