Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

Разом із кількома колегами Роос почав вивчати численні різновиди стрептококових бактерій, що ростуть у горлі здорових людей. До 1995 року вони розробили на базі декількох із цих мікробів лікувальний спрей для горла. У межах попереднього дослідження пацієнти, що лікувалися від стрептококового запалення горла, отримували або цю пробіотичну суміш, або просто спрей із солоної води для щоденного використання впродовж тижня після закінчення прийняття їхніх антибіотиків. За наступні дев’ять тижнів рецидивне стрептококове запалення мав лише один із 51 користувача пробіотиків, у порівнянні з 14 зі 61 пацієнта, які використовували плацебо, – а це десятикратна різниця в тривалості лікувального ефекту. У більш масштабному дослідженні за участі 342 пацієнтів, за якими слідкували впродовж десяти тижнів, різниця виявилась менш разючою, але все ж доволі суттєвою: стрептококове запалення горла повернулось у менше ніж 20 % тих, хто прискав у горло живі альфа-стрептококові бактерії, у порівнянні з 30 % тих, хто отримував просто сольовий спрей. Під кінець дослідження серед тих, хто використовував пробіотик, залишилося також удвічі менше прихованих носіїв Streptococcus pyogenes у горлі, ніж серед тих, хто отримував плацебо.

Поки Роос сподівався й очікував, що його пробіотичний спрей для горла почне виробляти якась фармацевтична компанія, він зацікавився питанням, а чи не може так само однією з причин рецидивних вушних інфекцій, що мучать багатьох маленьких дітей, бути брак захисних бактерій. Заблукалі горлові бактерії викликають ці інфекції, коли випадково застрягають у камері середнього вуха дитини. Знаючи, що одні горлові бактерії викликають більше вушних проблем, ніж інші, Роос почав дивитись на те, що живе у верхній частині горла здорових дітей. У процесі його дослідницька команда зібрала колекцію десь із шестисот видів альфа-стрептококів, яких вони протестували та розставили по порядку, згідно з їхньою здатністю пригнічувати чотири види бактерій, що найчастіше опиняються в інфікованих вухах дітей: Streptococcus pneumoniae, Haemophilus influenzae і, меншою мірою, Streptococcus pyogenes і Moraxella catarrhalis.

1996 року Роос розробив на основі п’яти найбільш вухозахисних бактерій спрей для носа, який він давав батькам дітей, що тільки вчаться ходити, з тривалою історією хронічних інфекцій. У дослідженні за участі 108 дітей половина отримувала пробіотичний спрей раз на день упродовж десяти днів, а половині впорскувалась просто солона вода. Під кінець трьох місяців майже половина з тих, що отримували пробіотик, залишалися вільними від вушних інфекцій. А з тих, хто отримував порожній спрей, те саме можна було сказати про менш ніж чверть дітей.

Хоча мало хто за межами скандинавських країн узагалі чув про дослідження стрептококового запалення горла від Рооса, поява вперто стійких до лікарських засобів вушних інфекцій зумовила потрапляння його «мікробного спрею» для носа в міжнародні заголовки, коли в січні 2001 року отримані ним результати опублікував British Medical Journal. За рік до того Американська академія педіатрії здебільшого визнала свою поразку у використанні антибіотиків для лікування вушних інфекцій. На той час дослідження вже підтверджували, що ці препарати допомагали не дуже, однак явно робили немовлят і маленьких дітей схильними до стійких до антибіотиків респіраторних та кишкових інфекцій.

Проте фармацевтичні компанії особливо не зацікавилися розробкою вухозахисного пробіотика від Рооса. За його визнанням, проблема тут може полягати в прибутковості. На відміну від «Культуреле» або «Фемдофілусу», що представлені на ринку як «харчові добавки», пробіотичні спреї, призначені для медичного застосування, мали би пройти низку дороговартісних клінічних випробувань, аби довести їхню безпеку та ефективність. Для такого роду капіталовкладення на багато мільйонів доларів інвестори хотіли б точно знати, що володіють ексклюзивними правами на цей засіб лікування. «Але, хоча ми можемо запатентувати нашу конкретну суміш організмів, – каже Роос, – хтось іще міг би дуже просто взяти й поєднати разом щось трохи інше з сотень захисних штамів, виявлених у людському горлі».

На ще одному фронті останні кілька років принесли крутий поворот у використанні пробіотиків для профілактики та лікування коліту з вини Clostridium difficile. Попри їх дедалі ширше застосування в Європі та Австралії, американські гастроентерологи продовжували відкидати такі засоби лікування як шарлатанство ще в 2001 році. А потім почалося поширення гіперсмертоносного C. difficile. Повторний аналіз понад тридцяти плацебо-контрольованих клінічних випробувань 2006-го, серед яких було багато європейських, підтвердив, що як мінімум два доступні в продажу пробіотики (Lactobacillus GG та «хлібопекарські дріжджі» Saccharomyces boulardii) допомагають запобігти зараженню C. difficile під час та відразу після курсу антибіотиків. Дріжджові грибки також виявились ефективними в лікуванні пацієнтів, що вже страждали від викликаної C. difficile хвороби, майже вдвічі знижуючи рівень рецидивності після стандартного лікування антибіотиком метронідазолом або ванкоміцином.

Більш ефективні пробіотичні ліки від коліту з вини Clostridium difficile можуть бути випущені після успішного тестування на тваринах кількох нетоксичних штамів цього ж мікроба. Нешкідливі C. difficile походять із понад п’ятитисячної колекції штамів мікробіолога Північно-Західного університету Дейла Ґердінга, який у 2005 році ідентифікував гіперсмертоносний новий штам, що вбивав лікарняних пацієнтів по всій Північній Америці та Великій Британії. Ґердінг відібрав зі своєї колекції три нетоксичні штами на основі їх частого виявлення у випорожненнях пацієнтів, у котрих не розвивалась діарея чи коліт, від яких страждали інші. У 2002-му Ґердінг показав, що щеплення будь-яким із цих трьох нешкідливих штамів хом’яків захищало понад 90 % тварин від подальшого зараження токсичними штамами. Оскільки C. difficile не приживається в кишечнику надовго, малоймовірно, що його нешкідливі штами конкурують із токсичними. Скоріше, на думку Ґердінга, вони можуть відігравати роль живої вакцини, що підвищує рівень захисних антитіл проти подальших інфекцій. Починаючи з 2006-го він співпрацює з біофармацевтичною компанією ViroPharma (Екстон, штат Пенсильванія) для тестування його захисних штамів на пацієнтах.

Клин клином вибивають

Коли в 1950-х роках Гайнц Айхенвальд та Генрі Шайнфілд відкрили суперечливе поле «конкурентного виключення», вони насмілились умисно заражати дітей Staphylococcus aureus, відносно нешкідливим штамом цього сумновідомого мікроба. Сьогодні немає жодних сумнівів, що їхній штам стафілококу 502A врятував життя десятків, а то й сотень новонароджених, навіть якщо лише через вірулентність і стійкість до лікарських засобів штаму стафілококу 80/81, що лютував тоді в пологових відділеннях.

І ще на початку 1990-х років як мінімум один лікар продовжував використовувати 502A для боротьби зі стійкими й вірулентними стафілококовими інфекціями. Невдовзі після прибуття в 1978 році до Медичної школи Арканзаського університету в місті Літл-Рок цей штам заново відкрив імунолог Расселл Стіл. «У ті дні імунолог був кимось на кшталт рідкісного птаха, – згадує він. – Вважалося, що хто, як не ти, має знати, чому люди захворіли. Тож місцеві дерматологи й почали відправляти до мене свої найтяжчі випадки». Серед цих випадків траплялися цілі родини, що місяцями, а то й роками страждали від жовтих чиряків та криваво-червоних гнійників стафілококових шкірних інфекцій. Пошуки підказок у медичній літературі привели Стіла до Шайнфілда, який заохотив його замовити флакон штаму стафілококу 502A з національного сховища Американської колекції типових культур у Роквіллі, штат Меріленд.

На відміну від «незайманої території» новонароджених Шайнфілда, пацієнти Стіла були вже міцно заселені стафілококом. Тому він почав своє лікування з артобстрілу пероральними