Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти рахувала кроки!
— Хіба що з нудоти. Чому ви, власне, такий недовірливий, докторе Вайт?
— Де там! Анітрохи. Я тобі цілком довіряю. Поки що. Бо наразі ти досить чемна, хіба що збита з пантелику схибнутими ідеями твоєї матері. Проте Хтозна, що з тебе вийде. А тому мені б не хотілося, щоб ти знала місцезнаходження хронографа.
— Не може ж цей підвал бути таким великим, — заперечила я.
— Ти й гадки не маєш, — заявив доктор Вайт. — Ми в ньому губили людей.
— Справді?
— Так. — У його голосі почувся відгомін сміху, і я зрозуміла, що він жартує. — Дехто цілими днями блукав коридорами, а потім їх знову виносило до початку.
— Я б хотів сказати йому, що мені дуже шкода, — мовив Роберт. Очевидно, йому потрібен був час, щоб роздуматися.
— Ох. — Бідолашний хлопчина. Я б залюбки зупинилася й обійняла його! — Але ти ж не винен.
— Ти впевнена? — Доктор Вайт, мабуть, досі думав про тих, хто десь подівся в підвалі.
Роберт засопів.
— Вранці ми розбили глека. Я сказав, що ненавиджу його і хотів би мати іншого батька.
— Але він же не сприйняв це серйозно, напевно, що ні!
— Сприйняв. І зараз він гадає, що я його не люблю, і я більше не можу йому це сказати. — Тонкий голосок, який зараз помітно тремтів, краяв мені серце.
— Тому ти досі тут?
— Я не хочу залишати його самого. Він не може бачити й чути мене, але можливо, відчуває, що я поруч.
— Ох, золотко. — Я більше не могла витримати і зупинилася. — Я впевнена, він знає, що ти його любиш. Кожен батько знає, що діти іноді щось бовкають язиком, хоча насправді так не думають.
— Але, — раптом глухо мовив доктор Вайт, — якщо батько днів на два заборонив дітям телевізор, бо вони кинули велосипед під дощем, то хай не дивується, коли вони верещатимуть й верзтимуть таке, що зазвичай їм би й на думку не спало.
Він повів мене далі.
— Я рада, що ви це сказали, докторе Вайт!
— Я теж, — докинув Роберт.
Залишок шляху ми з ним перебували в чудовому настрої. Нарешті відчинилися важкі двері — і знову зачинилися за нашими спинами.
Я зняла пов'язку. Перший, кого я побачила, був Ґідеон із циліндром на голові. Я розреготалася. Ха! Зараз бовдуром у капелюсі був він!
— У неї сьогодні душа співає, — зауважив доктор Вайт. — Бо вона вже встигла набазікатися з собою. — Але голос його звучав не так саркастично, як зазвичай.
Містер де Віллерз теж розреготався.
— Як на мене, справді кумедно, — промовив він крізь сміх. — Ти схожий на директора цирку!
— Радий, що вам сподобалося, — кинув Ґідеон.
Якщо не брати до уваги циліндр, вигляд він мав нічогенький. Довгі темні штани, темний сюртук, біла сорочка — такий собі весільний гість. Він окинув мене поглядом з ніг до голови, і я затамувала подих: ну, де ж реванш?! На його місці я б одразу пустила щонайменше десять гострих шпильок з приводу мого костюма.
Але він нічого не сказав, а просто посміхався.
Містер Джордж займався хронографом.
— Ґвендолін уже отримала інструкції?
— Гадаю, що так, — відповів містер де Віллерз. Він півгодини розводився мені про «Операцію „Нефрит“», а мадам Россіні тим часом дошивала мій костюм. «Операція „Нефрит“»! Я здавалася собі самій кимось на кшталт таємного агента Емми Піль. Нам з Леслі дуже подобався фільм «Месники»[52] з Умою Турман.
Я досі не могла второпати, чому Ґідеон уперто вважає, що ми вскочимо в пастку. Марґрет Тілні хоч і висловила недвозначне бажання поговорити зі мною, але не назвала часу, коли має відбутися ця розмова. Навіть якщо вона й збиралася заманити мене в пастку, то не могла знати, якого дня і о якій годині я з'явлюсь у її житті. І було справді малоймовірно, що саме цього дня Люсі й Полу вдасться нас вистежити. Червень 1912 року Вартові вибрали навмання. Марґрет Тілні було тоді 35 років, і вона разом із чоловіком і трьома дітьми мешкала у їхньому будинку в Белґравії. Саме там ми й збиралися до неї навідатися.
Я озирнулася і помітила, що Ґідеон дивиться на мене. Вірніше, на мій виріз. Ну, це вже занадто!
— Гей, ти що, на мої груди витріщаєшся? — обурено прошипіла я.
Він посміхнувся.
— Не зовсім, — шепнув він у відповідь.
І тут я зрозуміла, що він мав на увазі. У добу рококо було набагато простіше ховати предмети за мереживами, подумала я.
Але, на жаль, на нас кинув оком містер Джордж.
Він нахилився до мене.
— Це що, мобільник? — запитав він. — Але тут не може бути й мови, щоб ти прихопила речі з нашого часу в минуле!
— Чому ні? Це може виявитися корисним! — (І світлина Ракоці з лордом Бромптоном вийшла непогано!) — Якби минулого разу в Ґідеона був сякий-такий пістолет, нам би було значно легше!
Ґідеон пустив очі під лоба.
— Уяви собі, що ти загубила свій мобільник у минулому, — сказав містер де Віллерз. — Напевно, той, хто його знайде, не зможе ним скористатися. Але що, як зможе? Тоді твій мобільник змінить майбутнє. А пістолет! Неможливо навіть уявити, що сталося б, якби людство навчилося використовувати хитромудру зброю раніше, ніж її взагалі винайшли.
— Крім того, такі предмети стали б доказом вашого — і нашого — існування, — зауважив доктор Вайт. — Одна маленька помилка здатна все змінити і наразити на небезпеку континуум.
Я закусила нижню губу, розмірковуючи, якою мірою газовий балончик, який я, наприклад, загублю в XVIII столітті, може змінити майбутнє людства. Можливо, навіть на краще, якщо його знайде хтось тямущий…
Містер Джордж простягнув руку.
— А поки що я про нього подбаю.
Зітхнувши, я залізла у виріз і віддала йому мобільник.
— Але потім я відразу ж заберу його назад!
— Ну що, ми нарешті готові? — поцікавився доктор Вайт. — Хронограф налаштований.
Я була готова. Я відчула легке поколювання в животі й усвідомила, що мені зараз набагато цікавіше, ніж якби мене відправили в якийсь нудний підвал робити домашні завдання.
Ґідеон допитливо подивився на мене. Напевно, він прикидав, що ще я могла заховати. Я відповіла йому чесним поглядом: газовий балончик я зможу прихопити тільки наступного разу. Шкода, звичайно.
— Ти готова, Ґвендолін? — запитав він нарешті.
Я посміхнулася йому.
— Готова, якщо ти готовий.
Розділ п'ятнадцятий
Звихнувся час… О доле зла моя!
Чому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рубінова книга, Керстін Гір», після закриття браузера.