Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але тоді вони не могли б знати моє ім'я!
— Атож, — погодився містер Джордж. — А після сьогоднішніх подій ми розглядаємо ймовірність того, що в минуле вони перескочили вже після твого народження.
— Хтозна-чому, — докинув Ґідеон.
— При цьому незрозуміло, звідки Люсі й Пол знали твоє ім'я і твоє призначення. Так чи інакше, співпрацювати Марґрет Тілні відмовилася.
Я замислилася.
— І як ми тепер підберемося до її крові? — (О Боже! Невже я це сказала?) — Не будете ж ви чинити насильство? — Я уявила собі Ґідеона, що орудує ефіром, наручниками і велетенським шприцом, і це затьмарило його образ у моїх очах.
Містер Джордж похитав головою.
— Одне з дванадцяти золотих правил Вартових говорить, що примус застосовується тільки тоді, коли всі інші методи — пояснення, умовляння — не спрацювали. Тому ми спробуємо спочатку те, що запропонувала Марґрет, — відправимо до неї тебе.
— Щоб я її переконала?
— Щоб ми з'ясували її мотиви і дізналися, хто їй усе виклав. Вона сама сказала, що з тобою розмовлятиме. Ми хочемо дізнатися, що вона скаже.
Ґідеон зітхнув.
— З цього нічого не вийде. Я цілий ранок намагався переконати їх, але марно.
— Так. І тому мадам Россіні шиє тобі зараз гарненьку літню сукню для 1912 року, — зауважив Містер Джордж. — Доведеться тобі познайомитися зі своєю прапрабабусею.
— Чому саме 1912 рік?
— Рік ми вибрали навмання. Проте Ґідеон вважає, що ви можете потрапити в пастку.
— У пастку?
Ґідеон нічого не відповів, він тільки дивився на мене. І схоже було, що йому справді не до жартів.
— За законами логіки це практично виключено, — зауважив містер Джордж.
— Навіщо комусь влаштовувати нам пастку?
Ґідеон нахилився до мене.
— Подумай сама: у Люсі й Пола є хронограф, у який уже зчитано кров десятьох із дванадцяти мандрівників. Щоб завершити коло і використовувати таємницю на свою вигоду, їм потрібна тільки наша кров — твоя і моя.
— Але… Люсі й Пол саме збиралися стати на заваді завершенню Кола і розкриттю таємниці.
Містер Джордж і Ґідеон знову перезирнулися.
— Це те, у що вірить твоя мати, — сказав містер Джордж.
І те, у що досі вірила я сама.
— А ви ні?
— Подивися на справу з іншого боку. Що, як Люсі з Полом хочуть використовувати таємницю виключно як їм заманеться? — запитав Ґідеон. — Що, як вони саме з цією метою вкрали хронограф? І єдине, чого їм не вистачає, щоб утерти носа графові Сен-Жермену, — це наша кров.
Я подумала над його словами, а потім сказала:
— А оскільки вони можуть зустріти нас тільки в минулому, то їм треба нас куди-небудь заманити, щоб дістатися до нашої крові?
— Вони повинні розуміти, що нашу кров вони отримають тільки силою, — мовив Ґідеон. — І ми, своєю чергою, теж знаємо, що вони з доброї волі нам свою кров не дадуть.
Я згадала чоловіків, які напали на нас учора в Гайд-парку.
— Звісно, — сказав Ґідеон, немов читаючи мої думки. — Якби вони відправили нас на той світ, то могли б узяти в нас стільки крові, скільки їм треба. Залишилося з'ясувати, звідки вони знали, що ми там будемо.
— Я знаю Люсі й Пола. Це просто не в їхньому стилі, — сказав містер Джордж. — Вони виросли на дванадцяти золотих правилах Вартових і цілком точно не замислили б убити власних родичів. Вони знають, що спочатку треба спробувати вмовити і пояс…
— Ви знали Люсі й Пола, містере Джордж, — сказав Ґідеон. — Але чи можете ви знати, якими вони стали за цей час?
Я переводила погляд з одного на іншого.
— Хай там як, але мені було б цікаво дізнатися, чого хоче від мене моя прапрабабуся, — зауважила я. — І як це може виявитися пасткою, якщо ми самі вибрали час свого візиту?
— Я тієї ж думки, — сказав містер Джордж. Ґідеон розчаровано зітхнув. — Так чи інакше, рішення прийнято.
Мадам Россіні натягнула на мене білу картату сукню по кісточки, прикрашену чимось на взір матроського комірця. Талія була перев'язана блакитним сатиновим шаликом з тієї ж тканини, що й бант між комірцем і застібкою.
Глянувши у люстро, я була трохи розчарована. Вигляд я мала нівроку. У цьому вбранні я чимось нагадувала послушницю з церкви Святого Луки, куди ми час від часу ходили на недільну службу.
— Звичайно, 1912 року моду не можна порівняти з екстрравагантністю ррококо, — зауважила мадам Россіні, передаючи мені шкіряні чобітки на ґудзичках. — Я б сказала, чаррівність жінок радше ховали, ніж підкреслювали.
— Я б теж так сказала.
— Тепер зачіска. — Мадам Россіні легенько підштовхнула мене до стільця й розчесала моє волосся, зробивши косий проділ. Потім зашпилила окремі пасма на потилиці.
— Чи не занадто… гм… пишно тут, за вухами?
— Так і треба, — кинула мадам Россіні.
— Але я не певна, що мені це личить, як ви гадаєте?
— Тобі личить геть усе, маленька моя Лебедина Шийко. Крім того, це не конкурс крраси. Ідеться про…
— …автентичність. Я знаю.
Мадам Россіні розсміялася.
— От і добре.
Цього разу по мене прийшов доктор Вайт: він мав відвести мене в підвал із хронографом. Доктор, як завжди, став на ліву ногу, зате Роберт, маленький хлопчик-привид, щиро мені посміхався.
Я посміхнулася у відповідь. Він був страшенно ласкавий, з його світлими кучериками і ямочками на щоках.
— Привіт!
— Привіт, Ґвендолін, — відповів Роберт.
— І чого б це я так бурхливо радів, зустрівшись, — зауважив доктор Вайт, махнувши чорною пов'язкою.
— О ні, нащо вона знов?
Немає підстав довіряти тобі, — відповів доктор Вайт.
— Ага! Дайте сюди, гррубіян! — Мадам Россіні вихопила у нього з рук чорну хустку. — Цього разу ніхто не зіпсує зачіску Ґвендолін!
А шкода. Мадам Россіні власноруч і дуже обережно зав'язала мені очі. Жодна волосина не вибилася з-під пов'язки.
— Хай щастить, люба, — сказала вона мені вслід.
Я наосліп махнула рукою на прощання. Знову це неприємне відчуття — шпортатись у порожнечі. Але шлях до підвалу щоразу здавався дедалі знайомішим. Тим паче що зараз мені допомагав Роберт. «Ще дві сходинки, потім ліворуч через потаємні двері. Обережно, поріг. Ще десять кроків, і ми на широких сходах».
— Дійсно крутий сервіс, дуже дякую.
— Не треба іронії, — сказав доктор Вайт.
— Чому ти чуєш мене, а він — ні? — засмучено запитав Роберт.
— Я теж, як на те, не знаю, — відказала я, і мене охопило співчуття до нього. — Ти хочеш йому що-небудь сказати?
Роберт промовчав.
Доктор Вайт мовив:
— Ґленда Монтроз має рацію. Ти справді розмовляєш сама з собою.
Я просувалася напомацки вздовж стіни.
— Ох, я знаю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рубінова книга, Керстін Гір», після закриття браузера.