Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

жодного сенсу в тому, аби попередити мешканців тих містечок та сіл, які розкинулися краєм, скільки сягав його зір. І воістину, куди — хай навіть попереджені — могли б сховатися люди від отого жахливого створіння, породженого самим Пеклом у пограбованій гробниці, створіння, яке могло пройтися усім краєм, неначе анакім, обрушивши свою нестримну лють на розтоптаний світ? 

Отже, всю ту ніч та цілий наступний день Ґаспар дю Нор, у вбранні, пошматованому чагарниками та вкритому засохлою тванню з кам’яного мішка, наче шаленець мчав уперед лісами, що височіли довкруж нього й були повні розбійників і вовкулаків. І поки він біг, сяйво місяця, що хилився до заходу, пробиваючись поміж покрученими похмурими стовбурами, мерехтіло в очах його; аж врешті-решт юнака розшукали та наздогнали бліді деревки світанкових стріл. Полудень проливав на нього свій білий жар, немов який розплавлений у печі метал, що очистився та перетворився на світло; і багнюка підземель, яка сухою скоринкою вкривала перетворений на лахміття одяг Ґаспара, розтанула від юнакового поту й знову стала слизом. Але він не спинявся і мчав уперед, переслідуваний побаченим жахіттям, аж поки йому на думку спав поки ще непевний і на перший погляд безнадійний задум. 

А тим часом декілька ченців із братства цистерціанців, які вдосвіта у своїй звичній вранішній молитві придивлялися до сірих мурів Ілурні, стали першими після Ґаспара людьми, яким випало на долю уздріти потворне страхіття, сотворене некромантами. Либонь, їхній звіт про теє видиво був дещо відтінений перебільшеннями, що притаманні побожним людям, а проте вони присягалися, нібито посеред руйновища зненацька здійнялися угору довгі язики полум’я та закружляв смолисто-чорний дим, вивергнутий не інакше як з дев’ятого кола Пекла, а серед нього раптом підвівся велетень і випростався понад руїнами барбакана, які сягали йому до поперека. Велетова голова височіла на одному рівні з верхівкою донжона, а його відкинута правиця здійнялася та, неначе грозова хмара, затулила вранішнє сонце, що саме сходило на небесах. 

Упали ченці на коліна долілиць, бо ж думали вони, ніби то сам Архиворог прийшов до світу сього, скориставшись замком Ілурнь як брамою, крізь яку вихопився прямісінько із Пекла. А тоді, через долину в милю завширшки, що відділяла їх від замку, долинув до ченців громовий гуркіт демонічного сміху; і велет, одним-єдиним кроком подолавши руїни барбакана, що стояли на його шляху, почав спускатися крутим скелястим пагорбом у долину. 

Коли він наблизився, перестрибуючи зі скелі на скелю, стало видно його риси, які могли належати хіба якомусь дияволові, у якого вдихнули життя гнів і злоба, що він відчував до синів Адамових. Його волосся сплутаними пасмами майоріло за ним, наче кубло чорних пітонів; його оголена шкіра була синювато-сіра, бліда та мертвотна, як шкіра небіжчика, одначе під нею випинали та перекочувалися величезні титанові м’язи. Його широкі очі жаріли полум’яною загравою, наче відкриті казани, що кипіли на вогні бездонного Пекла. 

Чутка про його пришестя прокотилася монастирем, як буревій жаху. Чимало братів, зваживши, що обачність — то найліпша складова релігійного завзяття, сховалися в пивницях та у висічених у скелі склепах. Інші скулилися у своїх келіях, бурмочучи та волаючи нерозбірливі молитви до усіх своїх святих. Решта, найсміливіші, згуртувалися в осерді каплиці та опустилися на коліна перед дерев’яним Христом на великому розп’ятті, творячи врочистую молитву. 

І лише Бернар зі Стефаном, які натоді вже дещо оговталися від жахливого побиття, наважилися спостерігати наближення велета. І зріс їхній жах невимовно, коли почали вони упізнавати у колосальному обличчі збільшену подобу рис лихого коротуна, під чиєю орудою коїлися в Ілурні темнії та нечестивії діяння; і сміх колоса, який спустився у долину, розлігся, наче принесене бурею відлуння того огидного реготу, що супроводжував ганебну втечу братів із замешканої примарами твердині. Хай там як, а Бернарові та Стефанові здалося лише, що нині коротун, який, поза сумнівами, завжди був справжнім демоном, вирішив з’явитися у своїй істинній подобі. 

Зупинившись на дні долини, став велет навпроти монастиря, і його палахкотливі очі опинилися на рівні вікна, з якого визирали Бернар зі Стефаном. Він знову зареготав — був то жахливий сміх, подібний до гуркоту, що долинає з-під землі, — а тоді, нахилившись, підняв жменю кам’яних брил, та так легко, ніби то була звичайнісінька рінь, і заходився закидати ними монастир. Брили розбивалися об монастирські мури з такою силою, неначе їх пожбурили за допомогою велетенських катапульт чи мангонелів203; одначе встояла міцна будівля, хоча й важко здригалася під ударами. 

Тоді колос обіруч узявся за величезну скелю, що стриміла зі схилу пагорба і була глибоко занурена в ґрунт, розхитав її, а тоді підняв та кинув просто у непіддатливі мури. Страшенний огром тієї скелі проломив цілу стіну молитовні, а тих, хто там зібрався, знайшли вже згодом — усі вони були розчавлені на криваве місиво поміж уламками різьбленого Христа. 

Потім, немовби набридло йому перейматися такими дрібницями, як ця незначна жертва, колос розвернувся спиною до невеличкого монастиря та, неначе якийсь породжений дияволом Ґоліят204, попростував, ревучи, долиною до Аверойну. 

І коли він уже відходив, Бернар зі Стефаном, які ще й досі спостерігали зі свого вікна за тим, що коїлося, побачили дещо таке, чого не помічали дотепер: поміж велетовими плечима звисав на мотузах збитий із дощок величезний козуб. У тому козубі було десятеро чоловіків — учні та помічники Натаїра, — і переносив їх той колос, як мандрівний крамар носить у своєму клункові ляльок або маріонеток. 

Довго ще ходили Аверойном сотні легенд про подальші колосові мандри та про ті спустошення, які він учинив у краї. Оповідки про непомисливий жах, несамовите й надприродне чортовиння ще довго переповідали на землях, що потерпіли від діянь того демона. 

Козопаси на схилах попід замком Ілурнь побачили наближення колоса та повтікали на найвищі гірські кряжі разом зі своїми прудконогими отарами. Велет не звертав на козопасів особливої уваги, а коли вони не могли врятуватися та вчасно утекти з його шляху, просто чавив їх своїми стопами, мов тих жуків. Простуючи уздовж гірського струмка, з якого починалася річка Ісуаль, дістався велетень узлісся величного пралісу, а вже там вирвав прадавню сосну, яка стриміла у височінь, руками обламав її могутні гілки та зробив із неї палицю, яку відтоді носив із собою. 

Тією палицею, що була важча за таран, він розтрощив капличку на узліссі, перетворивши її на безформні руїни. На шляху колосові трапився хутір, і він пройшов просто крізь нього, збиваючи дахи, перекидаючи стіни та чавлячи ногами мешканців. 

Увесь той день блукав колос туди й сюди, охоплений шалом знищення, немов який сп’янілий циклоп. Навіть лютії лісові звірі тікали, настрашені, подалі від сього велета. Вовки полишали здобич просто посеред ловів і, понуро завиваючи від жаху, утікали до своїх лігвищ серед скель. Чорні, люті мисливські хорти лісових баронів не витримували присутності колоса та, жалісно скімлячи, ховалися до псарень. 

Чули люди потужний велетів сміх, його бурхливий рев; ще з віддалі багатьох ліг бачили вони, як він наближається, та чимдуж утікали геть або ж якнайліпше ховалися. Володарі оточених ровами замків скликали своїх лицарів, підіймали перекидні мости та лаштувалися до облоги, наче на них