Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

судити, увесь наш королівський рід складався лише з покидьків. Поки Жопен доглядав свій маяк, ситно їв, смачно пив і мав змогу спокійно займатися морехідними картами, він плював з найвищої вежі на все, що діялося на суходолі. Мені подобався цей оригінальний старий, а що я трохи розумівся на старих картах і лоціях, то ми не один вечір провели разом, вносячи у них правки. Колись я заходив у морі далеко на північ, тож склав для нього нову карту, основою якої були мої дорожні спогади. І схоже, що це, та ще докладний опис тамтешніх вод, Жопена дуже втішили.

— Знаєш, Корі, — так він звертався до мене, бо так я назвався, — я був би не проти сісти з тобою на корабель та кудись відчалити, — казав Жопен. — І як я відразу не допетрав, що колись ти був шкіпером і мав власний корабель?!

— Навіщо ворушити колишнє? Ти ж теж колись був капітаном, правда?

— А звідки знаєш? — дивувався Жопен.

Власне, я знав це завжди, але зараз довелося злукавити.

— Досить побачити все оте мореплавне приладдя, яке ти тут зібрав, — відбрехавсь я. — А ця твоя любов до карт!.. Окрім того, в тебе звички людини, яка звикла командувати.

Жопен усміхнувся.

— Так, твоя правда, — погодився він. — Колись я командував кораблем, більше ста років тому. Тепер здається, що це було так давно... Ану давай ще по трохи...

Я відпив з чарки і відставив її. За час, прожитий у Жопена, поправився фунтів на сорок. І тепер побоювався, що він будь-якого моменту може впізнати у мені члена королівської родини. Що зробить Жопен, коли впізнає? Видасть мене Еріку, не видасть? Тепер, коли між нами встановилися дружні стосунки, я більше схилявся до другого варіанта. Але навіщо спокушати людину й самому наражатися на ризик?

Не раз, пильнуючи біля світильника маяка, я думав: «Скільки ще тут пробуду?»

Недовго, вирішував, підливаючи лою в пальник. Зовсім недовго! Наближався той час, коли я мав знову вирушити у дорогу і взяти курс на Тіні.

А одної чудової днини я відчув якийсь тиск, попервах м'який і питальний. Але не знав, хто його чинить.

Тієї ж миті зупинився, наче вкопаний, заплющив очі й відігнав од себе всі думки. Минуло хвилин п'ять, перш ніж ота загадкова присутність, що викликала запитання, щезла.

Я почав ходити по кімнаті, думати — і всміхнувся, раптом побачивши, що чиню так, як недавно у тісній камері: кілька кроків в один бік, кілька кроків у другий.

Хтось щойно намагався дотягнутися до мене, через мою карту. Чи міг це бути Ерік? Що, він нарешті дізнався про мою втечу і вирішив таким способом з'ясувати моє місцеперебування? Не знаю, не знаю... Щось підказувало мені, що Ерік тепер уникатиме психологічного контакту зі мною. То, може, Джуліан? Чи Джерард? Або Каїн? Хто б то не був, я відгородився від нього наглухо, у цьому не сумнівавсь. І хай би хто з наших намагався так зв'язатися зі мною, я вирішив на жоден виклик не відповідати. Цілком можливо, що доведеться пропустити щось важливе чи позбавити себе чиєїсь підтримки, але ж і ризик неабиякий, а я не міг собі цього дозволити. Отой контакт, що не відбувся, та моя протидія призвели до того, що мене пройняв холод. Я пощуливсь. Усю решту дня думав про цей випадок і нарешті дійшов висновку, що наспіла пора рухатися далі. Тепер, коли я такий вразливий, було б не дуже мудро залишатися настільки близько від Амбера. Оклигав достатньо для того, щоб рухатися межи Тінями і шукати те місце, куди мав би йти, якщо Амбер має колись стати моїм. Поки мешкав тут завдяки старому Жопенові, тихоплинне життя приколисало мене, я розм'як душею і призвичаївся до спокою. Важко залишати хазяїна маяка, за місяці нашого співіснування я встиг полюбити його, але все-таки того вечора, після партії в шахи, сповістив Жопену про свій намір продовжити шлях.

Він налив віскі собі та мені, підняв чарку й сказав:

— Щасливої дороги, Корвіне! Сподіваюся, ми ще колись побачимося...

Я жодним чином не відреагував, коли він назвав мене моїм справжнім ім'ям, а господар, побачивши, що залишаюся на місці, всміхнувся.

— Жопене, ти все робив, як належить, — сказав йому. — Якщо мені вдасться те, що намислив, не забуду твоєї доброти...

Він похитав головою.

— Мені нічого не треба, — заперечив Жопен. — Я щасливий там, де живу, і займаюся тим, що тішить мене. Мені подобається бути наглядачем на цьому триклятому маякові. У ньому — все моє життя. І якщо тобі вдасться те, що ти намислив, благаю, не кажи мені жодного слова! Я про це чути не хочу! Просто сподіватимуся, що колись ти навідаєшся до мене, аби зіграти партію в шахи.

— Постараюся, — пообіцяв я.

— Якщо бажаєш, можеш уранці взяти «Метелика».

— Дякую.

«Метелик» — це малий вітрильник Жопена.

— А поки ти ще тут, — вів далі господар, — візьми мою зорову трубу, підіймися на вежу і поглянь назад, на Гарнатську долину.

— На що ж там дивитися?

Жопен стенув плечима.

— Поглянь, а потім вирішиш, на що там дивитися.

Я кивнув.

— Добре, як скажеш.

А потім ми сиділи й святкували, і хміль приємно бив у наші голови, а там настала пора лягати спати. Я знав, що сумуватиму за старим Жопеном. Він, якщо не рахувати Рейна, був єдиним моїм другом, з яким запізнався після повернення. Потім мляві думки повернулися до долини, котра була суцільною запоною вогню, коли перетинав її востаннє. Що надзвичайного могло бути там нині, коли минуло чотири роки?

Над світом сплив повний місяць. Я спав, усю ніч мене тривожили кошмари про перевертнів та про шабаші з відьмами.

* * *

Прокинувся, коли тільки-но займалося на день. Жопен ще спав, і я не мав нічого проти цього: не люблю прощальних сцен, і, до того ж, у мене було дивне відчуття, що вже ніколи не побачу господаря.

Прихопивши зорову трубу, піднявся на вежу, в приміщення, де горів маяковий вогонь. Підійшов до вікна, що виходило на узбережжя, і навів окуляр на долину.

Над лісом клубочився туман. Це був сірий, мокрий на вигляд туман, мабуть, холодний; він липнув до верхівок низеньких, вузлуватих дерев. Дерева стояли чорні, їхнє гілля перепліталося, ніби схрещені пальці долонь. Поміж гілками літали чорні тварюки, і з того, як