Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— Вам допомогти, тітко? — запитав я і додав, аби вона не мала сумніву: — Я теж умію працювати лапами.

— Що? — обурилася пані. — Ану, киш звідсіля!

І я подався геть. На пані не ображався, бо на це не було часу. Навколо творилося таке, що аж подих перехоплювало! Грициків татко десь роздобув невеликого тракторця з плугом. Півдня чаклував над ним, а я крутився поряд і сподівався бодай чимось прислужитися. Проте, на жаль, Грициків татко обійшовся без моєї допомоги. По обіді тракторець загарчав, Грициків татко взявся за важелі і спрямував його на город. Там він опустив плуга, і той одразу заходився вергати землю, залишаючи по собі масні скиби. Грицик з мамою ходили слідом і кидали в свіжі рівчаки картоплину за картоплиною.

— Грицику, я теж хочу кидати! — заканючив я.

— Не заважай, Кудлатику, — відмахнувся він. — Ти краще загортай борозну. Зможеш?

— Ще й як! — вигукнув я і заходився працювати задніми лапами так, що земля не тільки сипалася в борозни, а й перелітала через них.

— Кудлатику, не треба так старатися! — сміявся Грицик.

Отак ми й працювали: Грицик сміявся, я старався з усіх сил, мама зрідка сварилася на нас невідомо за що, а татко, на мить полишаючи важелі, показував нам великого пальця: мовляв, класно працюєте!

Потім ми садили кукурудзу, горох, буряки і вже й не пам’ятаю, ще що. Тож увечері я приповзав до буди ледь живий і одразу засинав непробудним сном.

Проте цієї ночі виспатися не вдалося. Не встигло сонце сховатися за ліс, як над Воронівкою закружляли темні, аж чорні, хмари. Звіддалік панна Таксистка переляканим дзявкотом сповіщала, щоб ми всі стереглися, бо такі хмари нічого доброго не приносять. Над самісінькою травою з писком промайнуло кілька кажанів. На дах моєї буди впали перші важкі краплі. Потому перед нею крутнувся на одній нозі маленький вихорик і все знову завмерло. І тільки хмари не могли заспокоїтися. Вони метушилися дедалі швидше і швидше, неначе миші, перед якими раптово закрили нірку. Нараз через всеньке небо зазміївся сліпучий мотузок, а тоді розкотистий грім вдарив у землю так, що вона аж здригнулася. Дощ, який збирався тихо й мирно пролитися на городи, з переляку линув із такою силою, що земля миттю вкрилася пінявими калюжами.

Я дивився на них і радів, що маю таку затишну буду. Не те, що в попередньому житті, коли я тільки-но розплющив очі. Тоді така сама злива затопила нашу нору. Мої братики й сестрички назавжди зосталися в ній, а мене якимось дивом винесло на поверхню. Отоді й знайшов мене дідо Кудьма.

Опівночі буря почала вщухати, і на небо знову висипали зорі. Калюжі щезали просто на очах, а над землею замиготіли нічні птахи. Я згорнувся клубочком і вже збирався заплющити очі, як раптом відчув, що в дворі з’явився хтось чужий.

Я виглянув з буди. Ні, це був не зовсім чужий. З кущів порічок, що тіснилися край саду, обережно вибралася руда Сестричка, моя стара знайома. Вона понюхала повітря своїм гострим писком, тоді позирнула на двері нашої хати, на тин, за яким час від часу брязкотів ланцюгом дядько Бровко, і, врешті, зупинила погляд на нашому курнику. Потому, припадаючи до землі, подалася до нього. Ще за мить у повітря почала злітати земля.

Я відчув, як у мені закипає гнів. Ну ж і нахаба ця Сестричка! Подумати тільки: обдурити мене, як малого недоумка, гигикати, дивлячись, як я пробую вирватися з капкана — і знову прийти, ніби нічого й не сталося? Ні, таке терпіти не можна!

Я перебіг через двір і загарчав на Сестричку:

— Тітко, ви що це знову собі дозволяєте?

Сестричка присіла з несподіванки і розвернулася в мій бік. Мені здалося, що вона стала меншою, ніж тоді, коли я її вперше побачив.

— Привіт, Кудлатику! — посміхнулася вона. — Леле, як ти виріс! Але я рада, що ти лишився таким самим привітним, як і був. І, мабуть, знову прибіг допомагати, чи не так? То займай моє місце, а я тим часом трохи перепочину.

Вона відійшла до межі і з втомленим виглядом прилягла на землю.

— Ну, то чому ж ти не берешся до роботи? — спитала вона, побачивши, що я не рушаю з місця.

— До роботи? — Я аж захлинувся від обурення. — Ви що, гадаєте, я вам допомагатиму схопити нашого Гребінчика?

Сестричка закліпала своїми швидкими очима.

— Казна-що! — обурено вигукнула вона. — Хто це тобі сказав?

— Дядько Бровко, от хто!

Вона зміряла мене з голови до ніг і скрушно похитала головою.

— От я дивлюсь на тебе, Кудлатику, і мене аж сум бере: такий здоровий виріс, а все ще живеш чужим розумом.

— Я — чужим?! — мене аж розпирало від обурення. — Ну, постривайте!

Мої зуби клацнули ніби самі собою, і я напружився для стрибка. Сестричка злісно ощирилася і знову припала до землі. Проте за мить в її очах зблимнула якась думка. І була вона такою несподіваною, що Сестричка перелякано зойкнула і кинулася навтьоки.

Наче якась сила жбурнула мене за нею. Я мчав через городи, в’юнився межи кущів, перелітав через купи перегною, кулі торішнього кукурудзиння, а на перехресті мало не втелющився головою у стовп. Я гнався за Сестричкою і з кожною хвилиною відчував, як в мені все більше й більше відроджується дух древніх бойових вовків. Ще б пак — для бойового вовка немає нічого кращого, аніж бачити хвіст переляканого ворога!

Невдовзі ми проминули останні городи і вихопилися на ґрунтову дорогу, яка широкою дугою відділяла Воронівку від луків. Сестричка одним довгим стрибком переплигнула через неї і вихилясом подалася туди, де над вузенькою річечкою горбився місток. Вона з усіх сил хотіла відірватися від мене. Проте я, як і до того, не відставав ні на крок. Пишний хвіст вихляв перед моїм носом усе ближче. Я вже розрізняв на ньому кожну волосинку. Нарешті він заступив мені весь світ, і я роззявив рота, аби вчепитися в нього…

Нараз хвіст кудись щез. Краєм ока я встиг угледіти, як Сестричка стрімко розвернулася уподовж річечки. А тоді переді мною промайнуло поросле ряскою водяне плесо, і я з усього розгону втелющився писком у глевкий намул.

Пирхаючи і паленіючи від сорому, виліз я на берег. Вода й намул забивали ніс і застили очі. А коли я їх протер, то перше, що вгледів, була Сестричка.