Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

заспокоєний. Ніжність, що не пропонує себе як тему, а виявляється тільки в словах, якими описують що-небудь і які засвідчують справжнє ставлення автора до адресатки, більш нічого; до речі я помічаю, що ця ніжність зберігається краще, ніж екстатичні телеграми: «СКОРО КРАПКА ПІСЛЯЗАВТРА ВВЕЧЕРІ КРАПКА ЩЕ ТІЛЬКИ ДВА ДНІ КРАПКА СКОРО СКОРО». Аякже! Чому Філемон, якщо вже нишпорить, не поглянув на дату телеграми? Він не може вгамуватися, прагне виявити щось страхітливе, але ось що знаходить: «Твій голос, твій голос учора по телефону, твій далекий голос, але твій голос, раптом твій голос»; це просто нудно, вважаю я, життєвий кітч, але тільки-но в цих листах озивається справжня людська особистість, а не просто чоловік, що залицяється з допомогою кулькової ручки або друкарської машинки, особистість, що переважає його розумом принаймні в його п’яному стані, ні, він далі не читає цих виявів поваги до своєї сонної дружини, цього прозірливого схиляння, до якого міг би й він приєднатися, — ні, він такого не читає. Натомість шукає наступного: «Напиши мені, куди я тобі можу писати, щоб ти не мала ніяких труднощів». Це вже ближче до рани. «Щоб ти не мала ніяких труднощів, — іде далі текст на другій сторінці, — якщо Свобода не хоче, щоб ми листувалися...» Чому Свобода? Адже це означало б, що це його власні листи. Отакої, кажу я, ти тільки тепер помітив? Дивна річ, яким чужим інколи може видаватися наше власне письмо, надто коли ми не спокійні, коли зламали шухляду, щоб піймати на хитрощах сонну дружину, а натомість піймали тільки себе.

— Філемоне, — кажу я, — йди спати!

Замкові кінець...

Отже, це перша.

Філемон не може не дійти висновку, що десь у квартирі має бути друга криївка, Бавкіда всякчас натякала на неї, а він тільки тепер дізнався...

Друга криївка.

Філемоне, кажу я, відступися!

Я бачу жінку, що спить:

Її розпущені коси чорні, вона щойно перевернулася на другий бік, вухо коралово-червоне, рука з розчепіреними пальцями лежить на подушці поряд з обличчям, вона дихає повільно й розмірено, як і кожен, хто справді спить, вуста не ворушаться, її напіврозтулені дитячі вуста, ліве плече й верхня частина груді оголені, тіло прикрите лише простирадлом і виразно проступає під ним, наче богиня Ніке під зрадливими складками мармурового запинала, але тепла, ба навіть розпашіла від сну, сухе, гаряче, коралове вушко жевріє під чорними косами, і можна торкнутися його, а вона б і не помітила, раптом здригнулися вії, але вона спить, заплющені синюваті й восково холодні повіки лисніють, мов круглі бліді суцвіття безсмертків, над заснулими очима, що навіть не ворухнуться, тільки коси, здається, не сплять, та й пучки коло обличчя, певне, зовсім не сплять, та сама вона спить, сон заліг у потилиці, де він глибокий, без сновидь, вологий, ще глибший за її обличчя, яке, здається, запливає в темний сон, немов туманне віддзеркалення...

— Лілюсю.

— Філемоне, кажу тобі, ти кохаєш її!

Усе інше — безглуздя.

В Африці (так розповідав один гість) існує один тубільний народ, що вважає, мовляв, самою долею визначено, який чоловік належить якій жінці, і то так, що він повинен дбати про цю жінку, коли вона молода і здорова, коли захворіє, народить дітей, постаріє, а загалом геть усі паруються геть з усіма. І це (казав гість) наймиролюбніший народ у тій темній частині світу. Ерос як спільне надбання — як це все відповідає природі, стать і особистість підлягають різним законам, і тому в тогулів (чи як їх там називають) не трапляється, щоб чоловіки вбивали один одного через жінку. Свій дух, як і стріли, вони застосовують для полювання, суперечки виникають лише через здобич. Крадіжку карають смертю, характер смерті залежить від вартості вкрадених предметів. Проста смерть — перетин сонної артерії — спіткає злодія, який украв хатнє начиння. А от злодія, що вкрав прикраси, наприклад сережки якоїсь жінки, прив’яжуть між двох пальм до наступного вітру, що гнутиме та хитатиме їхні стовбури й розірве його злодійське тіло. Натомість злодія стріл, які вочевидь є найкоштовнішим майном, спершу каструють, а потім ховають живцем. А злодійок спалюють їхні чоловіки. Але, крім крадіжок, між тими чоловіками немає нічого, що вони вважали б за гідне зневаги або покарання, нічого, що могло б засмутити їх...

Бавкіда зачарована!

Окрім цієї зачарованості, яку, зрештою, поділяють інші дами, що зібралися в товаристві, та крім тих данських листів, які однаково нічого не доводять, бо ж ми не знаємо їхнього змісту, і які, як уже сказано, знову зникли, не сталося, власне, нічого, не було ніяких фактів, якими Філемон, узявшись коли-небудь за розум, міг би обґрунтувати припущення, ніби Бавкіда дотримується тогульського шлюбу, — абсолютно нічого...

— Філемоне, — кажу я, — я хочу працювати!

— А піжон у піджаку в дзеркалі заднього огляду?

— Філемоне, — кажу я, — так діла не буде, якщо кожне припущення, яке майне в моїй голові, ти сліпо вважаєш за доведений факт.

Але він не годен позбутися своїх марень.

Щоб знову відновити довіру, він узявся за такий засіб, як відвертість; без ніякої спонукальної причини, не чекаючи запитань, розповів зненацька про свою пригоду з крихіткою стенографісткою, і ти ба, Бавкіда справді не знала, а могла б і не знати, атож, могла б і не знати про неї навіть у майбутньому.

Сліпець!

Я не дуже високої думки про відвертість, я знаю свого Філемона, знаю, що признання маскують ще краще, ніж мовчання, людина може сказати все, а таємниця знову вислизає з наших слів, безсоромність — це ще не правда, вже не кажучи про те, що людина ніколи не каже всього, наприклад, про пригоду з шухлядою; наша відвертість, коли постає в такій подобі, — здебільшого тільки шахрайська оборудка, надійне приховування інших таємниць.

Її мовчання гігієнічніше.

Признання про зламану шухляду, яке згодом таки довелося зробити, щоб прибиральниця не стала невинного жертвою підозри, відбулося за чорною кавою, атож, якраз на обох стільцях, і то так, як я уявляв собі признання Бавкіди, лише помінялися ролі, про що вона знову-таки не могла знати; тепер вона мовчки зблідла й гасила сигарету в попільничці, а він, хоч уже й налив чорної кави, не наважувався запропонувати цукор; вона не могла дивитися на нього, хоч як він чекав її погляду. Тільки кохання вірить отак собі. Вона не спромоглася всміхнутись, а він вибачався за те, що якось увечері прочитав власного листа, вона навіть не розсміялася.

—