read-books.club » Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

61
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 55 56 57 ... 95
Перейти на сторінку:
тим, як їхати? Тепер я навіть не знаю, чи мав той молодик бороду: може, й мав, але я раптом утратив упевненість. Ми заважаємо рухові, каже Ліля, коли я не рушаю, але немає ніякого руху, я бачу тільки нижню половину вдягненого в піджак чоловіка, що тепер запхав праву руку в кишеню штанів, розумію, щоб не махати нею, цей чоловік має такт. Що він там виглядає в моїй потилиці? Я раз по раз намагаюся відкрити попільничку, яку знову заклинило. Чому молодик не може вбратися в піджак? Потім я ще раз запитую, чи Ліля справді оплатила рахунок. Чоловік повинен думати про все. Гаразд: я ввімкнув першу передачу, відпустив гальма, дав сигнал повороту — все, як і годиться, глянув у дзеркало заднього огляду, щоб пересвідчитися, що не загрожує ніяка небезпека, але дзеркало заднього огляду справді не на місці, просто опустилося вниз, треба поправити його, слово честі, з суто об’єктивних причин. А тим часом той начебто данець відступив убік із мого дзеркала. Яке мені діло, має він бороду чи ні?! Коли я, виїжджаючи на вулицю, мимоволі, як і завжди, озирнувся через відкрите бічне вікно, щоб іще раз упевнитися, що не загрожує ніяка небезпека, він уже відвернувся. Отже, питання про бороду лишається нез’ясованим. Я не повинен, благає Ліля, мчати, як божевільний. «Як ти почуваєшся?» — спокійно запитую я, щоб натякнути, що про швидкість не може бути й мови. Коли я знову запитую про рахунок, Ліля майже розсердилася: звичайно! Несплата рахунків із моїм прізвищем була б для мене справжнім страхіттям. Коли Ліля на швидкості сто шістдесят кілометрів за годину на відкритій ділянці пригрозила, що вийде, я одразу знову повернувся до ста кілометрів, щоб їй було легше вийти, а потім, коли вона знову набридала, зупинився: «Прошу!» Я знаю, я стаю нестерпним...

Що, власне, сталося?

Бавкіда має тепер власну спортивну машину «Остін», а всього іншого ще не сталося: розмови за чорною кавою, споживання омарів над озером з місяцем уповні, зухвалого керування на відкритій ділянці. Геть нічого. Лишається єдиний факт: Бавкіда має тепер власну спортивну машину «Остін», яку водить зачаровано й бездоганно.

Поки що все гаразд.

А Філемон — чоловік, з яким варто зустрітися і вдруге, чоловік серед чоловіків, наш сучасник між Заходом і Сходом, громадянин, що виступає проти ядерної зброї, дарма що без успіху, читач, друг, що допомагає, гравець у шахи, тямуща голова, член суспільства, зміна якого йому видається необхідною, діяльна людина, що працює з раннього ранку до пізньої ночі, учасник і супротивник, чоловік, що переймається світовими питаннями, нуждою народу, надіями людей, брехнею можновладців, ідеологією, технікою, історією і майбутнім, космічними польотами — чоловік... Його чарує думка: коли за мільйони років наша земля охолоне, а тим часом остигне й Венера і за мільйони років створить свою атмосферу, людське життя можна буде перенести в космос («Science and Future»)[20].

Я відчув полегкість.

Що стосується листів із данськими марками, то в обставині, що ці листи раптом зникли, я, здається, не бачу жодних причин для нових пустих переживань. Потік усякого любовного листування з часом пересихає. Тільки пісне сумління Філемона взагалі спонукало його зосереджуватися на цьому вкрай природному стані. Його підозра, зіперта на власний досвід, досить проста: вони помітили, що три листи зникли, і тепер пишуть одне одному на іншу адресу. А втім, я не бачу жодної причини зламувати стамескою замкнену шухляду! Третя година ночі. Я кажу: таж ти напився! Мабуть, це сталося несподівано: він не міг спати, тим часом як Бавкіда спала, і шукав снодійного порошку. Що мала спільного з ним та шухляда? Але відкрита означає відкрита. І що тепер? У ній повно листів, але це ми вже знаємо. А далі? Він майже сподівається, що Бавкіда прокинулася, зараз зайде до кімнати й застукає його за своїм письмовим столом. І що тоді? Але Бавкіда спить, триразове бамкання на обох славетних цюрихських церквах не будить її, вона лишає Філемона самого в його ганьбі. Він ненавидить її. Він тремтить, Філемон у піжамі й босоніж, але радіє, що ненавидить її. Це ще один випадок, коли перше почуття таке палке й однозначне. Він ненавидить її. Вона довела його до цієї ненависті. А власне, чим? Він ненавидить її, і це почуття дає йому щоразу більше право зламувати її шухляду, що, власне, вже сталося — перешкодити Філемонові я вже не можу... «Кохана» — цьому слову нічого не закинеш, це ще не вершина; «моя кохана» — власне, йому кортіло лише знати, як ви звертаєтесь одне до одного, «ти моя кохана» — не треба приїздити ніякому гостеві з Данії, щоб сказати таке, «моя Лілюсю» — і таке вже було, так навіть сам Філемон писав, і взагалі чоловіки, здається, мало чим відрізняються один від одного, за винятком почерку. Просто диво, як той добродій виписує літери, багато чого в поспіху після зламаної шухляди взагалі не можна прочитати, а до цього ще й гупає серце, а там, де погляд таки затримується, зачепиться раптом, немов якір, що тягнеться по дну, дізнатися можна небагато. Шифри кохання відгадати неважко, але вони мало що сповіщають, коли придивитися до них і читати; годі збагнути, як мало написано у справжньому любовному листі, майже нічогісінько, якщо не вважати знаки оклику за почуття, ось одне тільки речення: «Чекаю коло кіоску», час написання зазначено праворуч угорі: «В четвер опівночі після твого візиту», дати бракує, атож, усяка пристрасть прагне вічності, я знаю, глибокої, найглибшої вічності, але тільки це й можна вичитати з листа. Можливо, поштовий штемпель знає, коли це сталося? Але конвертів немає, еге ж, у шухляді повно голих листів, а щоб сісти, впорядкувати матеріал і працювати як історик — ні, для цього Філемон надто п’яний. Тільки стоячи, тільки так, тремтячи всім тілом і навіть не причинивши дверей до кімнати, наче й не мав ніякого наміру, — тільки так дозволяє він собі без дозволу нишпорити в листах, які так важко прочитати пристрасті, навіть якщо в них нічого не сказано, які такі ніжні, що він не бачить, що це його власні. Один лист ще стоїть у своєму конверті, єдиний лист в усій шухляді, але це, виявляється, лист від її першого чоловіка, «твого старого Своба», власне, чудовий, змістовний лист. На ньому є навіть дата. Цей єдиний лист, що його Філемон, сівши тепер на бильце крісла, спромагається прочитати від початку до кінця, водночас спантеличений і

1 ... 55 56 57 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"