Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

«Увага! Вам запропоновано репутаційне завдання. У разі успішного виконання, ваші взаємини з фракцією «Швеція» впадуть до «-25» (Ворожість). Король Карл вважатиме вас особистим ворогом. Ваша популярність серед інших фракцій підвищиться на «5»

Трясця! Ще одні любителі тінь на плетінь наводити і котами в мішках торгувати.

Ні, трюк старий, як світ. Підходиш до незнайомої красуні, акуратно береш за руку, пильно дивишся в очі і вкрадливо, напівпошепки питаєш: «Дівчино, а чи не хочете ви…». І замовкаєш, залишаючи самій вирішити: «чи вона хоче, і якщо «так» — то чого саме?». А у разі невдачі, у відповідь на розлючений погляд чи обурений вигук, спокійно пропонуєш придбати зі знижкою якусь дрібницю. Оскільки саме сьогодні супер вигідна ціна, рекламна акція та бла-бла-бла… Хто не може вигадати гідну відмазку, читайте «Трест, який луснув». Шанс отримати по морді обличчя мінімальний, а ймовірність приємного продовження знайомства дуже висока. Дівчата люблять несподіванки та таємниці. Не дарма ж кажуть: зумів здивувати — вважай, завоював.

Це я до того, що і купець і система за тією ж схемою працюють — зробили кілька тонких натяків на товсті обставини і чекають, поки я клюну. Угу… Були б ми в реальному світі, пояснив би я Сергієві, як він неправий. Ну, та чого вже там від комп’ютерної програми вимагати. Видно ШІ йому не надто розвинений дістався. Тому лише беру його двома пальцями за обшлаг і довірливо повідомляю:

— У тебе останній шанс. Через п'ять секунд я йду. Час пішов. П'ять... чотири... три...

— Нас полонили не на дорозі. Мій обоз віз провіант для шведів… — швидко і від цього не надто складно заторохтів новгородець. — Мали розрахуватися. Тим паче, Великий Новгород завжди виступав проти єдиновладдя Кремля. Шведи на московітів сердиті, оскільки ті хоч і не допомагають ляхам, а все ж таки союз розірвати відмовляються. Ще й у Карла того дня паршивий настрій був — захисники Ченстоховського монастиря вкотре відмовилися здатися. Загалом головний інтендант вирішив, що всі русичі одним миром мазані і немає жодної різниці — новгородець чи московіт.

— Це я зрозумів… Інакше б ви не сиділи під замком, — багатослів'я купця дещо втомлювало. — Про гроші кажи.

— Так… Я бачив, де їхня скарбниця зберігається! — випалив Сергій і перевів подих.

— І що? А я знаю, де американці зберігають свій золотий запас.

— Американці? — здивовано перепитав купець. — Стривай. Я не зрозумів? Хіба це не має значення?

— Ну, чому не важливо… — знизав я плечима. — Але толк у цьому який? Навіть якщо ти не помиляєшся, певен — біля намету зі скарбницею така варта стоїть, що повз комар не пролетить, а не те що муха.

У відповідь новгородець інтенсивно помотав головою.

— У тому й суть, що всього два гвардійці! А як гармати рвонуть… у таборі така метушня почнеться… Одному не впоратися… — зрозумів, що я можу неправильно зрозуміти і уточнив: — Ні, ти не думай, отамане. Я не через охорону... Золото самому не забрати... Думаю, там пудів три талерів та дукатів. А втікати треба швидко. З конем всяко зручніше.

Ого! Три пуди срібними та золотими монетами! Це ж скільки? Мільйон чи ще більше? А з іншого боку — армія Карла теж немаленька. І якщо кожному хоч по червінцю… Гм… Солідно. Це я вдало купця зустрів. З таким підгоном я тепер своє село миттю в фортецю перетворю. Спробуй забери потім. Навіть якщо в немилість королівську попаду. Зі звичайним монастирем якесь військо впоратися не може, а в Поліссі не божі брати на стіни встануть… Трохи часу, і я таких псів війни натреную, нікому мало не здасться. Сам вирішуватиму, кому на троні сидіти, а кому під... Тпру, куме, злазьте! Губу закочуй і вмикай мізки!

— Добро, Сергію. Домовилися. «Заряджаємо» гармати та командуй. Твоя ідея, тобі й карти до рук.

Новгородець кивнув і, пригинаючись до землі, побіг до гармат. Спокійно міг йти на повний зріст — впевнені у безпеці, пушкарі на позиції не залишили навіть опудала. Тож з усіх пересторог треба було лише поглядати у бік табору. Але й це було зайвим. Як то кажуть: війна війною, а прийом їжі за розпорядком.

— Усе…

Ось так… Уся диверсія зайняла хвилин п'ять, а говорили-розмовляли не менше ніж годину. Хоча все одно треба дочекатися темряви. А хороша підготовка — запорука успіху. Не поговорили б — запихав би я зараз вухналі в запальні отвори.

— Добре.

«Вітаємо. Ви виконали завдання короля Яна Сигізмунда. Ваші відносини з фракцією Річ Посполита покращились на 5 пунктів. Дочекайтеся вибуху та вирушайте за нагородою»

    Ось же ж-ж-ж... Зовсім мій суфлер тире секретар зіпсувався. Шо не брякне, все ніби для альтернативно обдарованого гравця призначено. Одне добре, тепер він свої репліки вимовляє вкрадливим шепотом і обходиться без музичного супроводу.

— Ну що, пане купець? Одна турбота з плечей — віват новій халепі? Як вважаєш, є в цьому світі куточок, де нам з тобою будуть раді і не проженуть за поріг, як шолудивих псів?

— Еее?.. — для Сергія моє красномовство явно було надто складним для розуміння.

— От і я так думаю. Але ж не стирчати нам тут до ранку, як ті тополі. Пішли, пошукаємо місце біля якогось вогнища. Вечерею драгуни з нами навряд чи поділяться, але погрітися, я сподіваюся, дозволять?