Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Повернувшись до будинку, Марія спочатку зайшла до кухні. Тут панував залишений швидкими зборами безлад: майже всі дверцята відчинені, більшість шухляд висунуті, на столі хаотично розкидані речі, посуд та іграшки.

— Треба встигнути все поскладати до приїзду служби опіки, — сказала Лялечка, зайшовши слідом.

— Так, — важко зітхнувши, погодилася Марія, — але нема ні сил, ні настрою.

— Краще знайти, бо, якщо вони приїдуть уранці, то видати поїздку дітей до Річкового порту за сплановану буде складно.

— Складно.

На прибирання пішло кілька годин, оскільки, крім кухні, довелося поприбирати ще й у спальнях. Лялечка зголосилася позастилати ліжка, бо для неї це було зрозумілим заняттям, на відміну від складання розкиданого одягу.

Знесилена Марія вже збиралася піти спати, коли з вітальні долинув сигнал голосового зв’язку. Хтось приїхав. Вона перелякано поглянула на Лялечку.

— Навряд чи служба опіки натискала б на кнопки, вони би просто перелетіли через паркан, — сказала та і, підійшовши до вікна, визирнула надвір. — Це не поліція.

Марія, приклавши руку до грудей, схвильовано запитала:

— А хто?

— Я не маю трекера, щоб точно визначити хто це, але ззовні вони нагадують мені служителів церкви, що віднедавна з’явилася в Дельті.

— Церкви? Вони що, хочуть мене запросити на службу? — здивувалася Марія.

Сигнал виклику знову нагадав про себе.

— Я не знаю. Можливо.

— Зараз запитаю, що їм треба, — Марія підійшла до сріблястого блока на стіні й натиснула на кнопку: — Слухаю вас.

— Достатку й благословінь вашому дому! — почувся бадьорий чоловічий голос із динаміка.

— Хто ви?

— Ми служителі церкви «Семи див», привезли речі, продукти й протеїнові концентрати для вас і ваших вихованців, пані Маріє!

— Чому раптом?

— Ми не так давно у вашому місті і мали б відвідати вас раніше, але тільки вчора ввечері нам привезли все, що ми замовляли для вашого сиротинця у нашій центральній церкві.

Марія прибрала пальця з кнопки і питально поглянула на Лялечку.

— Я відкрию, — сказала кіборг і пішла до вхідних дверей.

— Гадаєш, це безпечно?

Та кивнула, труснула рукою, з якої виїхало дуло, продемонструвала його, сховала і вийшла.

— Зараз вам відкриють, — сказала Марія, натиснувши кнопку, а потім також попрямувала до дверей.

У ранкових сутінках важко було розгледіти, хто приїхав. Лише коли малогабаритна платформа під’їхала до порогу, Марія побачила на ній двох чоловіків середнього віку з поголеними головами, одягнутих у просторі довгі сірі сорочки й штани з тієї ж тканини. На грудях висіли масивні металеві медальйони червоного кольору у формі шестипелюсткової квітки з сімома перлинами: однією в центрі і шістьма довкола: емблема церкви. За їхніми спинами стояло кілька громіздких ящиків із таким же знаком.

Зупинивши транспорт перед порогом, вони зіскочили й вклонилися Марії, схрестивши руки і приклавши їх до грудей.

— Достатку й благословінь вашому дому! — синхронно повторили вони вітання.

— І вашому, — відповіла Марія, уважно розглядаючи гостей.

— Мене звати Оріон, — сказав старший чоловік. — Я Майстер у церкві міста Дельта. Це мій заступник — Діоніс.

— Марія. А це — Лялечка, вона друг.

Чоловіки поглянули на кіборга, покивали.

— У вас гарні імена, вони у вас від народження чи ви їх взяли, коли прийшли у віру? — не втрималася від запитання Марія.

— Від народження, — відповів Оріон. — Мої предки з колишньої Греції. При тотальній глобалізації свою ідентичність вони намагалися зберегти в іменах нащадків. Але зараз не про це. Ви, Маріє, робите велику справу, піклуючись про дітей, і ми будемо раді, якщо дозволите нам долучитися, — він озирнувся на платформу. — Ми привезли крупи, м’ясні консерви, протеїнові концентрати, одяг і взуття. Не знали, що вам треба, тому формували цю першу допомогу на власний розсуд. Надалі ви можете писати нам перелік необхідного і ми намагатимемося задовольнити ваші потреби. Куди занести ці ящики?

— Можете лишити тут, на порозі, ми з Лялечкою потім розберемося, що до чого.

Оріон кивнув, а Діоніс зиркнув на кіборга, що застигла біля платформи, і опустив голову.

— Хочу зізнатися: коли я почув, що біля міста є сиротинець, то дуже здивувався, що Рада Корпорацій дозволила залишити дітей на фермі і не вжила жодних заходів щодо їхнього перевезення за Хребет, — повів далі Оріон.

— Їм тут добре.

— Не сумніваюся, але іноді бюрократична машина діє за протоколами, ігноруючи інтереси дітей.

— Ви про що?

— Що рано чи пізно вони вирішать забрати від вас дітей. Наша церква може вивезти вас і дітей у будь-яке інше місто, яке забажаєте.

— З чого раптом така ласка?

— Люди мають допомагати одне одному, — усміхнувся Оріон.

— Я занадто довго живу, щоб вірити в безкорисну допомогу, особливо, якщо її пропонують церковники.

— Ви справляєте враження мудрої жінки, — заговорив Діоніс, — ви ж розумієте, що у будь-який момент сюди прибудуть чиновники і заберуть дітей, не цікавлячись ні вашою, ні їхньою думкою? Ми пропонуємо вам варіант, коли не потрібно буде розлучатися: ви залишитеся всі разом, щоправда, в іншому місці.

— Поліція Північної Брами, коли проводила обшуки, була дуже незадоволеною рівнем життя в місті, — знову заговорив Оріон, — і вони досить голосно це обговорювали, називаючи Дельту і всю Долину дірою. Цю інформацію вони можуть донести чиновникам. Доки реальний стан речей лишався для них невідомим, вони могли закривати очі на проживання дітей у сиротинці, а після візиту поліції... вони можуть передумати.

— То ви привезли мені продукти чи приїхали мене вмовляти поїхати звідси?

— І те, і інше. Якщо ви наважитеся, то ми можемо забрати і вас, і дітей хоч зараз, — дещо напружено вимовив Діоніс.

Марія помовчала, розглядаючи чоловіків. Вони також знають про звіт, це очевидно, але звідки?