Читати книгу - "Зцілений тобою, Тетяна Котило"

    Вечірка була в повному розпалі, усі навколо веселились та танцювали. Хтось встигнув перебрати з випивкою, хтось щось не поділити, а комусь було однаково, аби тільки не закінчувався вечір. Мар’яна присіла за столик, аби віддихатись від швидкого танцю. Через кількість пережитих стресів їй було необхідно змінити обстановку, опинитись в колі однолітків і просто забутись. Вона налила собі спрайт з льодом, шукаючи очима Аню з Єгором. Ті обіймаючись запалювали на танцмайданчику. Чомусь знову напосіли думки про неї та Мира. Важко було уявити, щоб вони ось так вдвох витанцьовували у всіх на очах. Любомирові не вистачало легкості у діях, звичайності у сприйнятті. Він був далекий від романтики та звичайних мрій.

– То й що, для мене він однаково ідеальний. У нього багатий внутрішній світ, який мені підвладно зрозуміти. – розмовляла подумки з собою, не відразу помітивши молодого чоловіка, що присів поруч. – Вибачте, тут зайнято. – коли побачила чоловіка, то впізнала в ньому асистента кафедри.

– Дозвольте, Самойленко, запросити вас на танець.

Мар’яна вагалась. Щоб сказав Любомир, дізнавшись, що вона танцює з іншим чоловіком. Дурня якась, це всього лиш танець, та й Мира тут немає. – переконала себе подумки, прийнявши запрошення.

Вони навіть не встигли розпочати танець, як чиясь груба чоловіча рука повалила асистента прямо на підлогу.

– Припини! Що ти робиш? – Мар’яна схопила Любомира за край піджака, намагаючись відтягнути його від хлопця, обличчям якого стікала кров. – Ти вбʼєш його!

Любомир перевів погляд на Марʼяну, викликавши в неї страх. Здавалось він не розумів, де він і, що щойно відбулось. Ревнощі. Страх перед втратою затьмарило розум. Його очі були сповнені нелюдського гніву і тваринної дикості. Проте, наступної миті він отямився та кинувся обіймати схвильовану Марʼяну. Торкаючись руками її обличчя та волосся завдавав невимовних мук, бо перетворився на почвару.

– Одна тільки думка про втрату тебе, зводить мене з розуму. – шепотів, незважаючи на присутніх, що скупчились навколо.

– Але зі мною все гаразд. Він просто запросив мене на танець. – промовила крізь сльози, що наверталися від побаченого. 

Чоловік тримався за носа та корчився від болю. Хтось з присутніх допоміг йому піднятися, викликавши швидку та поліцію. Вечір, який мав бути сповнений радості перетворився на жахіття.

Повернувшись з відділку Мар’яна кинулась пити заспокійливе. Боролась з люттю й зокрема жалем. Щойно оговталась від одного потрясіння, як знову зазнала шоку.

– Мар’яно, я не хотів, аби так сталось.

– І тому ледь не вбив людину. – дивилась з широко розплющеними очима на чоловіка, якого захищала перед усіма, хто застерігав її бути обережною. – У мене тепер через тебе проблеми.

– Я все залагодив. Тобі немає через що хвилюватись. 

– Чому? – схопилась за голову, борючись з потрясінням. – Поясни мені. Він же нічого не зробив. Звідки у тебе стільки жорстокості?

Любомир сів на диван і відкинув голову на спинку. Згини пальців нили від подряпин, які залишились від завданих ним ударів. Він мав піти завчасно, аби мишеня не бачило його справжнім. Проте, бісові почуття наздогнали його, знесиливши, зробивши вразливим і слабким. Тепер те чудовисько, яке в ньому жило стільки років мало можливість легко пробратись і господарювати, як йому заманеться.

–  Буде краще, якщо я піду. – Любомир підвівся і поквапився до дверей.

– Біжиш?! Думаєш, утікаючи допоможеш собі? – кидала в не захищену спину гострі ножі. – А як же ми? 

– Якщо ти думаєш, що зможеш змінити мене, то помиляєшся. Ти не зцілиш мене. Я невиліковний.

– До біса! Не приймай за мене рішень. – Мар’яна наблизилась до чоловіка так близько, що здавалось чула гуркіт його серця.

– Я вб'ю тебе своїм коханням. 

– Як вбив її?! – гостре лезо пронеслось близько все ще живого серця. Скривився. Зблід. – Насправді ти не її виниш, а себе, що не зміг врятувати, що не було поруч, коли був потрібний.

– Не смій. – обвів пальці довкола горла дівчини. 

Мар’яна відчула, як їй забракло повітря, але однаково продовжувала наступати.

– Не плутай мене зі своїми привидами. 

Любомир важко дихав, ввівши внутрішню боротьбу. Щойно Мар’яна здерла з його серця засохлу рану, що гнила всередині й не давала можливості на нормальне існування. Він прибрав руку з її шиї, картаючись, що зірвався. Те, чого боявся – трапилось. Він знову приніс їй біль. Чоловік опустився на диван і схопився за голову. Гуділо. Нестерпно завивало.

– Ти мала рацію щодо відчуття провини. Це я винен у її смерті. І, у смерті матері також. Через мій постійний контроль Ніка пішла в наркотики. Відчуття самотності. Брак розуміння та уваги призвели до трагедії, що трапилась з нею. Я постійно був зайнятим, і поводився неналежно. Міг бути жорстоким й відстороненим від неї та її проблем. Ніка ж кричала увесь голос, що їй погано, вона потребувала мене, а я відвертався. При цьому, я волів знати, де вона і з ким знаходиться, в що вбрана, що сьогодні їла та робила. А потім. – тут Мир трохи зам’явся, не знаючи, як пояснити Мар’яні, що з ним трапилось. – А потім у мене почали виникати приступи люті. Я міг боляче схопити її за руку чи штовхнути на диван, я виправдовував себе тим, що це відбувалось лише тоді, коли у Ніки траплявся зрив. На той момент вона була під дією заборонених речовин, нестерпною, кидалась, дряпалась, мов навіжена. Я зраджував її, адже якоїсь миті вона перестала мене приваблювати. Скандали, наркотична залежність перетворили її на недоглянуту, втомлену життям людину.

Мар’яна слухала кожне слово, яке вилітало з вуст чоловіка. Вивільнявся. Мов мотлох, викидував з душі, що роками накопичувався там, труячи зсередини.

– Ти сказав, що звинувачуєш себе у смерті матері, але, чому? Ти ж був зовсім дитиною.

–  Проте, я міг почати кричати чи спробувати втекти до сусідів по допомогу, але я заховався під ліжко і слухав, як над нею знущаються. Я повинен був щось зробити. В обох випадках міг запобігти трагедії, але нічого не вдіяв. – голос чоловіка затремтів. Він стільки років жив з відчуттям провини, що не розумів, як взагалі вижив. Заборонив собі щось відчувати, втім зустріч з Мар’яною перевернула все те що напрацьовував роками. Любомир належав до людей, що вміли володіти собою, не виявляли своїх почуттів. Вимогливий до оточення, стриманий у рухах – щойно розкрився з іншого боку. Всередині нього жив біль, який відбирав здатність почуватись щасливим, заполонив його свідомість, а за тим тягнув на дно. – Таким ти мене хотіла бачити? – поглядом в блакитні очі, голосом у самісіньке серце.