Читати книгу - "Останнє полювання"

Вони вийшли з машини. Їхні кроки на гравії видавали звук, схожий на потріскування хрящів у м’ясорубці. Коли фліки підійшли до високого порталу головного входу, в Івани виникло враження, ніби всередині на них чекає Страшний суд.

За кілька хвилин вони опинилися у вітальні площею понад двісті квадратних метрів. Дворецький, що їх зустрів, уже зник. Івана кинула погляд на Кляйнерта — відколи вони вирушили в дорогу, то дулися одне на одного, хтозна-чому. Флікиня відчувала, що він у такому ж стані, як і вона — виснажений і разом із тим перезбуджений.

Зала була освітлена, ніби для балу. У дальньому її кінці виблискував, наче басейн, довгий лакований стіл із дуба. Праворуч у каміні, у якому можна було б запекти коня, потріскувало полум’я. Трохи ближче ділили між собою територію темні дивани, великі, як трони, крісла, різні блискучі речі.

Долинув звук, схожий на дзижчання бормашини, легкий, приглушений, механічний. Івана одразу відчула біль в одному з зубів мудрості. «Бляха, візьми себе в руки», — сказала вона сама собі, готова от-от усе кинути.

Хурчання посилилося, і вони побачили графа фон Ґаєрсберґа в інвалідному візку. Не Дракула, але близько. Висохлий, ніби винесена на берег колода, худий, мов жердина, жодної волосинки на макітрі, майже без брів, обличчя — самі кістки та шкіра. Через це його лице було схоже на якийсь наріжний камінь, у глибині якого палали очі настороженого яструба.

— Пане графе… — заговорив Кляйнерт німецькою. — Пробачте, що турбуємо вас такої пізньої години. Ми ненадовго.

«Чорт, — подумала Івана, — і ось Кляйнерт уже спускає штанці». Нічого спільного з цілеспрямованим фліком, який приховував протоколи й хотів обійти своїх колег.

— Чого ви хочете? — сухо запитав старий Франц.

На Івану раптом найшло натхнення, і вона заговорила рідною мовою:

— Я — лейтенант Івана Боґданович із французької поліції. Я працюю з майором Ньєманом, із яким ви вже зустрічалися.

— Повторюю запитання, — сказав граф, звертаючись до Кляйнерта, але цього разу французькою, — чого ви хочете?

Німець збирався відповісти, але Івана випередила його:

— Ми приїхали поговорити з вами про деякі незвичайні факти, що стосуються вашої родини.

Нарешті Франц зволив глянути на неї:

— Якщо ви говорите про вбивства моїх племінників, то у вас цікава манера висловлюватись.

Івана рушила в його бік — він не запропонував їм сісти. Розкішна обстановка приміщення нагадувала палац, що працює вхолосту: бальна зала без танцівників, королівське оздоблення, яким може насолоджуватися тільки хворий старигань…

— Я маю на увазі не вбивства, — різко відказала вона. — Юрґен і Лаура не були братом і сестрою. Ми замовили порівняння ДНК Макса й Удо і не здивуємось, якщо й вони не мають кровної спорідненості. Ви можете це пояснити?

Граф роззявив рота. Івана потай зраділа. Вона так і не позбулася цього комплексу пролетарки, якій подобається втирати носа представникам еліти. Просто жалюгідно…

Насправді ж на обличчі Франца відобразилося полегшення.

— Присядьте, — наказав він, вказуючи на один з диванів поруч із каміном. — Я поясню.

56

Вони сіли синхронно, мовчки. Франц об’їхав килим і журнальний столик та зупинився по другий бік каміна, на три чверті повернувшись до вогню, ніби гріючи кісточки.

Івані довелося зробити над собою зусилля, аби зосередитись, — ця надто яскраво освітлена зала бентежила її. Меблі, прикраси, дорогоцінні килими з багатою історією були повною протилежністю того, що вона знала в житті.

— Макс із Удо теж не були братами, — сказав граф замогильним голосом. — Немає сенсу проводити складні аналізи.

— Кого з них усиновили? — запитав Кляйнерт.

— Макса.

Фліки перезирнулись: у справі прозирала якась внутрішня логіка. Убивця мітив у дітей-чужинців.

— У роду Ґаєрсберґів завжди були проблеми з фертильністю, — повів далі Франц. — Спочатку Фердинанд усиновив Юрґена, незабаром Герберт узяв Макса.

— А Лаура з Удо? — поцікавилась Івана.

— Це рідні діти. Як часом трапляється, після всиновлення первістків дружинам Фердинанда й Герберта нарешті вдалося завагітніти.

Знову-таки, Ньєман мав слушність: рід очищували від занесеної крові. Чи займалися цим Чорні мисливці? За чиїм наказом? І навіщо чекати, поки цим «зайдам» перевалить за тридцять, перш ніж прибрати їх?

Занадто прямі запитання: пізніше буде видно…

— Вас не наштовхує на якісь думки той факт, що обох прийомних дітей у вашій сім’ї вбили за однакових обставин менш ніж за тиждень?

Франц повів плечима, ніби намагався скинути невидиме пальто.

— Не знаю… — його голос раптом стишився: — Макса щойно… вбили. Я не встиг над цим поміркувати. Я…

— Чому ви не розповіли про це поліції?

— Кажу ж, друге вбивство сталося лише минулої ночі. Я…

Він затнувся й по черзі подивився на фліків пронизливим поглядом.

— Ви справді думаєте, що цей факт пов’язаний з убивствами?

Івана звелася на ноги і пройшлася в напрямку графа. Її відразу обпік жар від каміна. У ньому язики полум’я пожирали величезні поліна.

— А ви, — мовила вона, не збавляючи темпу, — ніколи не мали діток?

Франц стримано всміхнувся.

— Безпліддя завжди загрожувало нашій родині. А з інвалідністю… Немає жодного сенсу випробовувати долю. Я залишив це братам. До того ж я так ніколи й не одружився.

Перед ними був чоловік, який завжди стирався за іншими, не мав нащадків, ніколи не займався групою компаній. Цим він завдячував своєму братові Фердинанду, який прикував його до візка. Непоганий профіль для підозрюваного, ще й з більш ніж серйозними мотивами. Але вони вже відкинули цю версію — до речі, чому?

Фізично Франц не міг бути вбивцею, крім того, його алібі перевірили. Але ж Чорні мисливці працювали на нього…

Насправді був один факт, який не вписувався в цю гіпотезу: чоловік, який хоче помститися своїм братам через їхніх синів, не став би обирати прийомних дітей. Він навпаки взявся б за рідних. Не згадуючи вже про жертви з інших поколінь: якщо за нещодавні вбивства відповідав Франц, хто віддавав накази про попередні?

Івана наважилася порушити іншу тему:

— У минулому вже зникали спадкоємці вашої родини. Вони теж були прийомні?

— Про кого саме ви говорите?

Пам’ять в Івани була як у комп’ютера:

— Герберт фон Ґаєрсберґ щез неподалік від берегів Гренадин 1988 року. У 1966 році безслідно зник Дітріх фон Ґаєрсберґ. У 1943-му у Франції внаслідок саботажу руху