Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Святослав явно бував тут не вперше; він вміло маневрував між вольєрами, обходив людей та вперто вів мене кудись – хоча я поняття не мала, яка кінцева мета нашого походу. Нарешті ми зупинилися біля невисокої адміністративної будівлі; вона більше нагадувала стару хату, не таку, як українські білобокі мазанки під солом’яним дахом, а радянського періоду, з облупленими цегельними боками, поганеньким шифером та ще дерев’яними вікнами зі склом, що трохи потемніло від часу. То тут, то там, щоправда, вбачалися сліди сучаснішого ремонту6 підлатаний ґанок та одне-єдине пластикове вікно, що виходило на цей бік.

До будинку майже ніхто не підходив; більшість гостей цікавили собаки, тож вони збивались у купки біля вольєрів або крокували за волонтерами, отримуючи завдання. Хтось вивантажував корм у мішках. Коло будинку ж вмостилось на лавці дві жінки; біля їх ніг влігся великий білий пес. Він задоволено мружився, коли його чухали між вухами та тягнувся до їх рук, напрошуючись на чергову порцію ласки.

– Це приїхали забирати вже, та й потрапили у цю колотнечу, – пояснив Свят. – Люці – самоїд, – він вказав на білого пса. – і від нього відмовились господарі, бо надумали переїжджати до іншої країни. Він пробув тут недовго. Лише тижні два-три.

– Невже собак влаштовують так швидко? – я спіймала себе на тому, що з захопленням розглядаю розкішного пса.

Ніколи б не подумала, що він з притулку. Довга пухнаста шерсть, красивий хвіст, усміхнена морда… красень, і жодних слідів поганого життя.

– Таких – буває, що й швидко. Соціалізований пес, привитий. Так, утримувати його недешево, але таке біле щастя кожен хоче отримати. Тож Люці пощастило. Його нова хазяйка вже мала такого собаку. Він помер від старості.

– Звідки ти про це все знаєш?

– Знімав історію Люці як позитивний приклад.

– Але ж це, напевне, нечаста історія. Коли віддають ідеального собаку і для нього швидко знаходиться ідеальний господар!

Свят байдуже знизав плечима.

– Так. Але люди повинні думати, що і так буває, тим паче, це правда, хоч і рідкість. Нехай приходять сюди на пошуки свого Люці та когось беруть…

– Вони ж не візьмуть тих, хто найбільше цього потребує… – важко зітхнула я.

– З чого ти взяла, що Люці це потрібне менше, аніж нещасному одноногому дворняжці? – гмикнув Свят. – Бо він білий, пухнастий і гарний? Бо добре соціалізований? Всім цим собакам треба господар та допомога. Але для всіх цієї допомоги не знайдеться, хтось взагалі лишається у волонтерів назавжди, і вони прекрасно розуміють, що прилаштувати такого «кадра» нема жодних шансів. Може, і потреби нема, бо ніхто інший не забезпечить спецдогляд. Проте і хворі, і здорові, і старі, і молоді собаки – це навантаження для притулку. Тож важливо, щоб забирали усіх, або забирали принаймні таких, як Люці – хоч когось забирали, причому в нормальні сім’ї, і згадували про це не раз в сто років під благодійний захід, а регулярно… Ходімо, я тебе познайомлю з хазяйкою притулку.

Палка промова хлопця мене здивувала, ба більше – навіть вразила. Я навіть відчула себе ніяково і зараз не знала, куди й подітися. Звісно, було шкода тварин, хотілось, щоб у притулку все вийшло, але те, що видав мені Свят, мов продерло морозом по шкірі. Враження були такі, ніби я пірнула у несправедливість цього світу, а випірнути тепер не могла.

Він же так швидко перемкнувся, мовби й не казав нічого. Постукав у двері будинку, відчинив двері і потягнув мене за собою.

– Віталіно Георгіївно, добрий день, – Свят уже вітався з кимось, доки я після сонячної вулиці намагалась прокліпатись і розгледіти хоч що-небудь тут, у приміщенні. – Як ся маєте? Приїхав фотографувати, як і обіцяв, і помічницю привіз з собою. Знайомтесь, це Любава.

Я нарешті підвела погляд на жінку. Вона була невисока, пухкенька, вбрана у просту футболку та джинси, а її кросівки виглядали такими бувалими, ніби от-от розлетяться на клапті, варто тільки зробити ще один крок. Забачивши мене, жінка простягнула долоню, і не лишилось нічого, окрім відповісти на її рукостискання.

Пальці у неї були трохи вологі від поту, м’які та теплі. Та й сама жінка ніби випромінювала якусь дивну, приємну, але водночас трішки хистку енергетику.

– Привіт, привіт, Любонько, – я так і не зрозуміла, чи то вона так моє ім’я перекрутила, чи назвала мене «дорогенькою» у своїй манері. – Святе, тебе вже на посту чекають, треба робити фото. А дівчина з тобою піде чи тут може лишитись?

Віталіна Георгіївна чекала відповіді від Свята, але той лише знизав плечима і перевів погляд на мене, ніби підганяючи.

Я розгублено завмерла.

– А куди більше треба?

– Собак не боїшся? – запитала мене жінка. – Тоді підеш зі мною, треба нагодувати їх обідом, а помічниці всі бігають туди-сюди…

– Не боюсь, – запевнила я.

Віталіна Георгіївна сприйняла це як позитивний знак. Вона схопила мене за руку та потягнула за собою, не давши навіть моргнути. Та й я не пручалась, зрештою, якщо вже Свят привіз мене сюди, то потрібно допомогти тваринам!

Роботи справді вистачало. Побачивши купу вольєрів та отримавши вказівки, кого мені годувати – це були найсумирніші собаки, складних взяла на себе сама хазяйка притулку, – я забігала туди-сюди і незчулась, як минуло, певне, з годину. Підопічні притулку скавчали, гарчали, радісно тягнулись до рук – хто як. Когось навіть вдалось легенько погладити…