Читати книгу - "Стара хвороба"

Розділ двадцять другий

Лікарі в ізмірській лікарні не давали точних висновків про стан здоров’я їхнього лікаря. Огляд показав, що в Емін-бея слабке серце і сам він теж слабкий. Крім того, лікарі поїли його ліками і запропонували дотримуватися дієти, щоб знизити рівень сечовини, який був, на їхню думку, надмірним.

Хоча, звичайно, непогано, щоб деякий час Емін-бей полежав у лікарні, але великої необхідності в цьому не було. Оскільки він залишився один на всьому білому світі, він міг, не дуже стомлюючись, продовжити подорож о цій порі року. Якщо раптом у майбутньому станеться щось непередбачуване, вони можуть швидко звернутися по допомогу до будь-якого лікаря в будь-якому порту.

Минали останні дні серпня. Середземне море, здавалося, от-от закипить від жари. На «Ташуджу» неможливо було всидіти. Моряки ходили роззуті і безперервно поливали палубу водою з відер.

Знайти прохолодний куточок на березі теж було неможливо, там нічим було дихати. У портових містечках, куди вони заїжджали, в тіні чахлих дерев, стін і навісів од сонця всередині спорожнілих крамничок лежали, розкинувши руки і ноги, напівголі люди в позах полеглих під час вуличних боїв. Купи водоростей на березі, сміття на вулицях, брудна і застояна вода напівпересохлих річечок, крамнички бакалійника, м’ясника і невеликі закусочні наповнювали повітря важким смородом. Юсуф і Зулейха квапилися на корабель, іноді навіть не закінчивши оглядати за звичкою ринок, муніципалітет і площу перед ним — скрізь було повно людей, які дивилися на них, ніби запитуючи: «Що вони хочуть тут знайти?», і хмари комах, що кружляли над ними.

Юсуф, який під час цієї подорожі вважав себе відповідальним за те, щоб Зулейха не нудьгувала, сказав:

— О цій порі року тут завжди не дуже, знаю… Але цього разу це просто неприємна випадковість, невдача, ми потрапили в теплу хвилю…

Він наказав капітанові плисти вперед не зупиняючись, бо вони й так дуже спізнювались. Але «Ташуджу», гранична швидкість ходу якого не перевищувала дев’яти миль, хоча і йшов на всіх парах, здавалося, стояв на одному місці в безмежному морі, ніби застрягши в рідкому металі.

Лише кілька годин увечері давали невелику полегшу.

Коли сонце починало сідати, на морі теж з’являлася легка заграва. Було видно, як легкий вітерець, котрий віяв над самісінькою водою, так низько, що його не відчувалося на палубі, відкриває в безкрайніх морських просторах ледве помітні доріжки, схожі на стежки у степах. Потім під час самого заходу простір між цими доріжками золотився кольором ріллі, на якій скошені посіви, від тіней виникали образи, схожі на краї канав, ям від висохлих селевих потоків, сади, огорожі і грядки. Колись на Мармуровому морі Зулейха бачила, як море набуває вигляду таких ось рівнин та полів і як берег із садами з тіні й туману рухається прямо на пароплав. Але тільки тут вона вперше в житті стала свідком того, як кольори втілюються у форми виразних і стійких видів суші. Навіть Юсуф, який не міг похвалитися багатою уявою, якось увечері сказав:

— Ми пливемо крізь міражі… Зазвичай у пустелі земля водою здається, а тут, навпаки, вода здається сушею…

Та коли наставала ніч, духота навалювалася знов, задушливий туман огортав пароплав. Хоча через відхилені двері було чути, як у салоні, не вгаваючи, гудять два вентилятори, Зулейха не могла всидіти в каюті, ворочалася в ліжку, як б’ється викинута на берег велика рибина, і, не витримавши, кидалася нагору.

Юсуф і тут знайшов вихід: трохи переробивши навіс на палубі, він перетворив його на свого роду спальню для дружини. Сам же він не зносив, щоб до його тіла торкалося щось із вовни або з бавовни і спав без сорочки на розстеленій на палубі маті. Коли Зулейха вичитувала йому за це, він лише відбувався жартами:

— Ну, про що ви говорите… Якби я не боявся розхвилювати вас, то взагалі спав би, обливши себе з ніг до голови морською водою…

Зулейха майже занедужала. Вона перестала їсти і пити. Боячись, що Юсуф це помітить і почне її сварити, частину їжі вона силою згодовувала малюку Халілю.

Малюк Халіль під захистом Зулейхи трохи розперезався і, відчувши себе в дещо привілейованому становищі на кораблі, вигадав забавку.

Вночі він прив’язував один кінець мотузка до якої-небудь надійної залізяки на борту, до другого кінця — велику корзину для провіанту і в цій корзині спускався у воду. Вся команда збігалася до краю судна, і так приємно пролітали п’ятнадцять-двадцять хвилин.

Якось уночі капітан з дерев’яною ногою розсердився на пустуна і зі словами: «Я й без того вже від твого базікання втомився, ось і викручуйся тепер як сам знаєш», — зробив вигляд, що хоче ножем перерізати мотузок, і тим самим змусив Халіля кричати й слізно благати його цього не робити.

Серед тих, хто сміявся з цих витівок, не було тільки лікаря. Бідолаха вже кілька днів почувався так погано, що не виходив з каюти. Юсуф списував це на жару, яка й здорового зробить немічним, і на сильнодіючі ізмірські ліки, а тому не дуже переймався. Давати ліки перестали, але з жарою звладати їм було не під силу.

Одного разу Зулейха захотіла відвідати лікаря в каюті. Лікар у білому брудному ентарі[49] сидів, скоцюрбившись, на ліжку. Голову він знову поклав на купу звалених подушок, як на підставку для книг. У нього відросла щетина, впалі щоки почали вкриватися рідкою сивою бородою.

Коли він упізнав голос Зулейхи, то підвів голову і посміхнувся.

— Навіщо ви тривожитеся через мене, дитя моє? Тут дуже жарко… Йдіть на свіже повітря… А я, тільки-но полегшає, теж до вас вийду…

Зулейха намагалася приховати засмучення, надати обличчю радісного вигляду і сіла на край ліжка у нього в ногах. Одна нога хворого звісилася з ліжка. Зулейха не могла відвести погляду від цієї, схоже, опухлої ноги. На невеликому столику-триніжку поряд із склянкою води і кульком лимонного цукру лежали подаровані Зулейхою амброві чотки.

Лікар раптом узяв ці чотки і, тремтячи всім тілом, підніс їх до обличчя й став цілувати.

Зулейха зрозуміла, що в старого напад. Про це говорили очі, що неприродно блищали, і гарячкові рухи лікаря.

— Ефенді, вам зле? Вам щось потрібно?

— Дякую вам… Ви мені подарували ці чотки… Дуже дякую… О, ці чотки… Як добре, що ви мені їх подарували…

У лікаря заплітався язик, очі почали сходитися на переніссі. Старий випростав руки над подушками і, схопивши Зулейху за руки, робив рухи, ніби хоче їх розцілувати.

— Ох, як же