Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ліла весь той час мовчала. Але я зрозуміла, що її щось страшенно вразило, як тоді в дитинстві, коли вона побачила, як Меліна йде головною вулицею і їсть м’яке мило. Тільки-но жінка з дівчинкою зникли з очей, вона здригнулася, рвучко скуйовдила собі рукою волосся, кліпнула і сказала: «Я стану такою ж». Потім спробувала пригладити волосся й пробурмотіла:
– Ти чула, що вона сказала?
– Це неправда, що ти схудла і споганіла.
– Кого обходить, що я схудла і споганіла, я маю на увазі схожість.
– Яку схожість?
– Між дітьми. Меліна має рацію, вони обоє – викапаний Стефано.
– Та ну, дівчинка, може, і так, але Дженнаро інший.
Вона вибухнула своїм звичним злим сміхом, яким не сміялася вже давно. І повторила:
– Вони мов дві краплі води.
58
Мені вже треба було їхати звідси. Те, що я могла зробити для неї, я зробила. Тепер я ризикувала сама загрузнути в марних роздумах щодо того, хто насправді батько Дженнаро, чи має рацію Меліна, що крутиться в голові в Ліли, про що вона знає, чого не знає, про що підозрює, але не говорить, що їй хочеться думати. І все це могло закрутитися спіраллю, яка б мене знищила. Користуючись тим, що Енцо на роботі, ми завели мову про цю останню зустріч. Я говорила загальними фразами, типу: жінка завжди знає, хто батько її дітей. Ти, мовляв, завжди відчувала, що це син Ніно, ба навіть саме тому ти його й хотіла, і тепер ти повірила, що він від Стефано, тільки тому, що про це сказала божевільна Меліна? Але вона тільки хихотіла й казала: яка я дурна, як це я цього не втямила, і – це було мені геть незрозуміле – мала задоволений вигляд. Тому я врешті замовкла. Якщо це нове відкриття допоможе їй одужати – чудово. А якщо це ще один знак, який свідчить про її нестабільність, що я можу зробити? Годі. Права на мою книжку купили у Франції, в Іспанії та в Німеччині, її збираються перекладати. Я опублікувала ще дві статті про працю жінок на фабриках Кампанії, і в редакції «Уніти» були задоволені. У видавництві мене намовляли писати новий роман. Одне слово, у мене була купа власних справ, для Ліли я вже зробила достатньо і не могла більше марнувати час на перипетії її життя. У Мілані Аделе переконала мене купити на весілля костюм кремового кольору, він личив мені – приталений жакет, коротка спідниця. Приміряючи його, я думала про Лілу, про її розкішну весільну сукню, про фото, яке кравчиня виставила на вітрину на вулиці Реттіфіло, і порівняння це остаточно переконало мене, що я геть інша. Її весілля і моє весілля – це були два різні світи. Я вже сказала їй раніше, що не братиму церковного шлюбу, що не матиму традиційної весільної сукні, що П’єтро ледве погодився на присутність близьких родичів.
– Чому? – спитала мене вона, але без особливого інтересу.
– Чому – що?
– Чому ви не берете шлюбу в церкві?
– Ми не віруємо.
– А Божий палець, а Святий Дух? – процитувала вона, нагадуючи мені про статейку, яку ми, підлітки, написали разом.
– Я вже з цього виросла.
– Але принаймні влаштуйте весілля, запросіть друзів.
– П’єтро не хоче.
– Ти навіть мене не запросиш?
– А ти прийшла б?
Вона засміялася, хитаючи головою:
– Ні.
Ну от. Але на початку травня, коли я вирішила залагодити останню свою справу перед остаточним від’їздом з міста, сталося дещо неприємне. Я вирішила піти до викладачки Ґальяні. Знайшла номер, зателефонувала. Сказала, що збираюся заміж і переїжджаю у Флоренцію, тому хочу зайти попрощатися з нею. Вона не здивувалась і не зраділа, але приязно запросила мене на п’яту годину наступного дня. Перед тим як покласти слухавку, сказала: «Приводь із собою ту свою подругу, Ліну, якщо вона захоче».
Ліла погодилася відразу, Дженнаро залишила з Енцо. Я підфарбувалася, зачесалася, одяглася з тим смаком, який перейняла від Аделе, і допомогла Лілі набути принаймні пристойного вигляду, бо вмовити її причепуритися було неможливо. Вона хотіла купити тістечок, але я сказала, що не треба. Натомість я купила примірник своєї книжки, хоч була певна, що Ґальяні її вже прочитала. Я просто хотіла мати нагоду написати їй присвяту.
Прибули ми вчасно, подзвонили у двері, ніхто не відповідав. Ми подзвонили ще раз, нам відчинила Надя, задихана, напіводягнена, без звичної чемності, немов ми внесли розгардіяш не лише у її вигляд, а й у добре виховання. Я пояснила, що ми домовлялися з її матір’ю. «Її немає», – сказала вона, але запросила нас у вітальню. І зникла.
Ми мовчки сиділи в тихому домі, обмінюючись ніяковими усмішками. Минуло, може, п’ять хвилин, і врешті в коридорі почулися кроки. З’явився дещо розкуйовджений Пасквале. Ліла не виказала найменшого здивування, а я вигукнула, справді ошелешена:
– Що ти тут робиш?
Він відповів серйозно, без тіні сердечності:
– А ви що тут робите?
Тож мені довелося пояснювати, наче це його дім, що в мене призначена зустріч з моєю викладачкою.
– Ага, – сказав він і глузливо спитав у Ліли: – А ти вже одужала?
– Майже.
– Я радий.
Я розсердилася і відповіла замість неї – мовляв, Ліла тільки-но почала оговтуватися і що в будь-якому разі фабрика Соккаво дістала добру науку, там побували інспектори з охорони праці, і фабриці довелося виплатити Лілі все те, що їй належало.
– Невже? – сказав він, і тут знову з’явилася Надя, тепер вона привела
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.