Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Решту того дня в моїй голові хаотично вирували різні місця, періоди часу і люди: лиховісна синьйора Мануела, пустопорожній Ріно і Джильйола – Джильйола у початковій школі, Джильйола у середній школі, Джильйола, зачарована вродою і силою хлопців Солар, Джильйола, захоплена автівкою «міллеченто», і Мікеле, який приваблював жінок так само, як Ніно, але, на відміну від того, був здатний на істинне почуття, і Ліла, Ліла, яка викликала у нього це почуття, цей порив, у глибині якого лежало не прагнення панувати, не провінційна фанфаронада, помста чи ниці пристрасті, як вона сама вважала – то була радше перебільшена форма схиляння перед жінкою, не поклоніння їй, не підпорядкування, а радше рідкісний чоловічий спосіб кохати; складне почуття, яке рішуче, навіть, сказати б, безжалісно вирізняло цю жінку серед інших. Я відчула, що розумію Джильйолу, розумію її приниження.

Увечері я пішла до Ліли та Енцо. Я нічого не сказала їй про те розслідування, яке провела заради неї і щоб захистити чоловіка, з яким вона жила. Але скористалася моментом, коли Ліла на кухні годувала дитину, щоб сказати Енцо, що вона хотіла б повернутися в наш район. Свого ставлення до цього я вирішила не приховувати. Я сказала, що це не здається мені гарною ідеєю, але, на мою думку, треба сприяти всьому, що могло б допомогти їй прийти до норми і що вона сама вважає потрібним для цього – вона ж була здорова, їй треба було тільки відновити душевну рівновагу. Тим паче, що минуло чимало часу і, наскільки я собі уявляла, у нашому районі їм не буде гірше, ніж у Сан-Джованні-а-Тедуччо. Енцо стенув плечима.

– Не маю нічого проти. Доведеться зранку вставати раніше, а ввечері повертатись пізніше.

– Я бачила, що здається в оренду колишнє помешкання дона Карло. Діти перебралися в Казерту, а тепер і його вдова хоче до них переїхати.

– Скільки вона хоче комірного?

Я назвала йому суму. У нашому районі комірне нижче, ніж у Сан-Джованні-а-Тедуччо.

– Гаразд, – погодився Енцо.

– Але ти розумієш, що проблеми все одно будуть.

– Тут вони теж є.

– Буде ще більше прикрощів, більше претензій.

– Побачимо.

– Залишишся з нею?

– Так, поки вона цього хоче.

Ми пішли до Ліли на кухню і розповіли про квартиру дона Карло. Вона тільки-но посварилася з Дженнаро. Тепер, коли хлопчик більше часу проводив з матір’ю, а менше з сусідкою, він був збитий з пантелику, мав менше свободи і був змушений відмовитися від деяких звичок. Тому він коверзував, вимагаючи, щоб у п’ять років його годували з ложечки. Ліла розкричалася, а він кинув тарілку на підлогу, і вона розлетілася на тисячу друзків. Коли ми ввійшли до кухні, вона саме дала йому ляпаса. Вона агресивно запитала в мене:

– Це ти годувала його, вдаючи, ніби ложка – це літак?

– Один-єдиний раз.

– Не можна.

Я відповіла:

– Більше не буду.

– Так, більше не треба, бо ти поїдеш собі писати романи, а мені доведеться отак марнувати на це час.

Поступово вона заспокоїлась, а підлогу витерла я. Енцо сказав, що згоден на переїзд в наш район, я ж, притлумивши образу, розповіла про помешкання дона Карло. Слухала вона неохоче, потішаючи хлопчика, а тоді відреагувала так, нібито це Енцо хоче перебратися в наш район, нібито це я підштовхую її до цього. Вона сказала: «Гаразд, зроблю, як скажете».

Наступного дня ми всі пішли оглянути квартиру. Вона була в дуже поганому стані, але Ліла була в захваті: їй було до вподоби, що вона на краю району, майже біля тунелю, і що з вікон видно бензозаправку нареченого Кармен. Енцо зауважив, що вночі їм буде заважати шум вантажівок на головній дорозі і поїздів на сортувальній станції. Але їй подобалися навіть ці звуки, які вона пам’ятала з дитинства, і вони домовилися з удовою про вигідну ціну. Відтоді Енцо щовечора вже не повертався до Сан-Джованні-а-Тедуччо, а їхав у наш район і робив у квартирі ремонт, який мав перетворити її на пристойне помешкання.

Наближався травень, а разом з ним і дата мого одруження, і я дедалі частіше їздила у Флоренцію. Але Ліла, немов геть забувши про цю дату, тягала мене до магазинів по товари для дому. Ми купили двоспальне ліжко й розкладачку для Дженнаро, пішли разом подати заяву про підключення телефону. Люди на вулиці проводжали нас поглядами, дехто вітався тільки зі мною, дехто з нами обома, а дехто вдавав, що не бачить жодної з нас. Хай там як, але Лілу, схоже, це не бентежило. Якось ми наштовхнулися на Аду, вона була сама, кивнула нам приязно і пішла собі, немов кудись поспішала. Іншого разу зустріли Марію, матір Стефано, але, коли ми з Лілою привіталися з нею, вона відвернулася. А одного разу повз нас проїхав автівкою Стефано власною персоною. Він зупинився, вийшов з машини і завів веселу балачку, але тільки зі мною: спитав про моє одруження, з ентузіазмом говорив про Флоренцію, де недавно був з Адою та їхньою донечкою. Урешті вщипнув за щічку Дженнаро, кивнув на прощання Лілі й від’їхав. А якось ми зустріли Фернандо, батька Ліли: згорблений, дуже постарілий, він стояв перед початковою школою. Ліла захвилювалася, сказала Дженнаро, що хоче познайомити його з дідусем, я намагалася стримати її, але вона все одно підійшла до нього. Доньку Фернандо проігнорував, кілька секунд дивився на онука й виразно сказав: «Якщо побачиш свою матір, скажи їй, що вона повія». І пішов геть.

Але найбільш бентежна зустріч – хоча спершу вона здавалась незначущою – трапилася за кілька днів до того, як Ліла остаточно перебралася до нового помешкання. Ми саме виходили з дому й наштовхнулися на Меліну, яка тримала за руку онуку Марію, доньку Стефано та Ади. Погляд її був, як завше, неуважний, але вона була добре одягнена, з вибіленим волоссям, сильно нафарбована. Мене вона впізнала, а Лілу ні, чи, може, принципово говорила тільки зі мною. Вона зверталася до мене так, ніби я все ще була дівчиною її сина Антоніо, розповіла, що він невдовзі повернеться з Німеччини і у своїх листах завжди питає про мене. Я похвалила її вбрання та зачіску, і це справило їй приємність. Але ще більшу приємність їй справило те, що я похвалила