Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

- А тут голодно й страшно. Ніяких риб. Одні змії. Як зараз підпливе, як вкусить, і все, алес леталес тобі, лебедю. Помреш у розквіті чогось там… Дітки заплачуть. Стара матуся  помре з горя. Молода дружина вийде за сусіда, якщо ти, тупа скотина, зараз же не прокинешся і не полетиш на той край болота, ясно тобі?

Один, два, три!

Мене трясонуло так, що я мало не впала у воду. А ота пташечка побігла по воді, замахала крилами й злетіла .

Рулити нею було неможливо. То вам не дракон. Мозку небагато. Тому просто уявила собі один трактир на березі болота. Там я зупинялась по дорозі в академію.  

Летів цей лебідь  - просто фу. Ніколи знову! У мене почалася морська хвороба. Тепер тільки на драконах літатиму. Там хоч і вітер здуває, але не так трясе.

Лебідь серйозно націлений на сніданок з рибок. 

Тож залишається мріяти, що ніякий мисливець зараз не  вийде на вранішнє полювання й не підстрелить мого лебедя на сніданок.

- Ей ти, не смій знижуватись. Нема там риби. І жаб нема. Там страшні змії. Риба на березі. Біля берега тобто. Там тепло, і трактирник туди виливає помиї й недоїдки. Знаєш, які жирні карасі? Та отож.

Мабуть, картина, де жирні карасі в сметані чекають на нагуляний апетит лебедя, додала птахові сил. 

І він нарешті  доніс мене до пункту Т.

Тобто трактиру.

Що ж. День мінус - пів дороги плюс.

Я з полегшенням сплигнула на тверду землю і поміж листям подорожника втекла від трохи розчарованого лебедя, поки він оглядався в пошуках блюда з карасями. Але нагледів  щось у воді й миттю забув про мене.

Бо я дуже чесне створіння. Там справді було, що поїсти тим, для кого й мокрий хліб - їжа. 

Тепер треба знайти якогось лицаря.

І стати його прекрасною дамою. Ха-ха, як смішно.

Насправді - всього лише залізти у багаж і навіяти, що треба спішно скакати до Трояндового замку. Бо там… там - о, точно -  турнір, от! І приз - шовкова хустина з плеча Фіоленти й від мене особисто - десять монет. А як швидко доїде - всі дванадцять.

І поки я пробиралася по смердючій конюшні з ризиком, що алес леталес буде мені, якщо якась тупа коняка наступить, сонце нарешті зійшло.

Хто б мені підказав, якого з коней вибрати? Але цей наче нічого так. Збруя красива і так все заплетено акуратно. Явно лицар теж не якийсь нечупара. Або оруженосець. Чи хто там у них відповідає за красу.

Поки добиралася до стійла, вилазила на якісь дерев’яні ворітця, стомилася - жах. Туга пари просто не давала дихати. Він  починав помирати одразу, як я переставала випромінювати оптимізм і спокій.

А ви пробували спокійно перестрибнути прірву у десять ваших зростів?

Та отож.

Я все ж стрибнула. Так собі відчутя. Чому я не сокіл, як той казав.

Потім ще перелізла на сідло і сховалася в гриві. Спати не можна було. Треба було дочекатися того, хто прийде годувати коняку.

Він і прийшов. Паж. Під горщик стрижений, з самого ранку розчесаний. Наспівував мелодійним голосом мою баладу про сірого вовка, вурдалака і зрадливу принцесу. Он де слава мене знайшла - в нечищеній трактирній конюшні. А от не треба було записувати виделкою на столі рими. Одразу й потирили.

Ну люди, на пів року нічого не можна залишити без нагляду.

Тепер слова нічиї, музика народна. Виконує паж у конюшні від трактиру Мстива жаба.

До речі, мамусю, кому ти тут помстилася, і чи не оббрехали тебе ці воровиті людці?

Паж повісив на конячку якість торби й вивів її на двір. А там уже осяйний лицар допиває розсіл після вчорашнього.

Сам з себе великий  і брутальний. Неголений, невмитий і з бодуна.

Окраса лицарства і моя остання надія,як вирішила я, коли одним оком визирнула з торби. І тихо проштовхнула в голову, що тріщала й боліла, слушну пораду.

- Там, прямо по дорозі й чючють вліво, є чарівна Академія. В ній факультет цілительства. І там занедорого дають аж цілу пляшку похмелятора. За одну монетку. 

І плюнула йому під ноги золотий.

- Давай, мій лицарю. - прошепотіла у нього в голові. - За прогнозом сьогодні обіцяють короткочасні дощі із золотих монет на путі слідування до Трояндових Академій. Збереш десять монет - отримаєш вдвічі більше. 

Лицар потрусив нечесаною головою. 

- Нічого тобі не вчулося. Гайда на коня. Тільки не треба в кожному трактирі зупинятися. Нічого там гарного немає. Зате є один перед самим замком. Так там, уявляєш, п’ять зірок, і всі мішленівські. В номері підмітають майже після кожного гостя. Й шоколадку на подушку кладуть новому постояльцю.

- Що кладуть? - ошелешено подумав лицар.

- Куди кладуть? - підхопив паж.

- А ти не підслуховуй. - цикнула на нього. - Рано тобі ще таке знати.

Лицар показав пажу на монету, той побожно підняв скарб і простяг лицарю. 

Хоч би не збігся весь трактир дивитись. Тут золото давно велика рідкість. За цю монету може й не весь трактир можна купити, а половину точно. 

Лицар чи почув мене, чи просто досвідчений мандрівник - сховав монету за щоку.

Ач який продуманий. З таким не пропадеш.

- Як тебе звати, лицарю - Геральд, Есмеральд, Васісуалій?

- Інгвар я. - ображено подумав цей хоробрий воїн. І навіть не замислився, з ким це він подумки розмовляє. 

Наша людина.

Поки він забирався на коня, що в латах не так вже й просто, поки паж вмощувався на ослику і перевіряв, чи чогось не забули, сонце перейшло зеніт.  

А поки доїхали до перехрестя і каменю з незрозумілими написами та вислуховували пояснення пажа про те, що он зліва - знаменитий цвинтар, там  славетний  у всіх світах дракон Змій витяг з каменю меч, яким врятував імперію, а отам справа -  згарище, і той славетний лицар врятував з пожежі одну принцесу-шпигунку, а ще отам Змій…

Убила б. І цього всезнайка, і пана ректора, що нічого не може зробити тихо і скромно.

Так от. Поки доїхали  до каменя з пророцтвами настав вечір. А незрозумілі написи були не тому, що темно. А тому, що цей доблесний воїн на відміну від свого ботана-пажа не знав грамоти.