Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

Нема чого скиглити. Тактика уже намалювалася.

І можна ще трохи полежати в гамаку, зігріватися чаєм і дивитися на дощ. 

Як вода  з неба 

падає у воду 

перед сходами. 

Вона скоро добереться до моїх ніг, що звисають з гамака. 

Так поетично - дивитися в далечінь і через сітку дощу бачити вікно бальної зали з парою, де він схиляється до неї й щось шепоче на вухо.

Так солодко жаліти себе і думати про те, що всі винуваті, а ти вся в білому.

От тільки я в чорному.

Батьки брехали про кохання, істинна пара викинула зі свого життя і взагалі з життя, бо чимось не вгодила, перша серйозна угода зірвалася.

Це все минуле. А не привід чекати, поки мене заллє водою.

Як все пропало, то втрачати нічого.

Тож якщо помру, то в путі до перемоги. А не скиглячи над тим, яка була дурна й довірлива.

Їсти тут все одно нічого, води в болоті повно. 

Досить ніжитись в гамаку, уже зігрілася.

У тата з мамою теж були тільки власні сили й голова, могутні вороги й безнадія. А вони все собі вибороли .

Хіба я не їх дитина?

Ох, сподіваюся, що хоч тут мені не збрехали.

Думала це уже пробираючись де по коліна, а де й по пояс у воді. Родове чуття вело мене старовинними стежками.  Сонце ще й не думало вставати, комарі, ці нановампіри, домагалися моєї голубої крові. Тобто все йшло за планом. На жаль - не моїм.

І щоб було тепліше й веселіше, я почала планувати, що зроблю з тими, хто це все підлаштував. Нехай мої одногрупниці й Кімора сан разом з панною деканом не думають, ніби я нічого не бачила. 

Ні того, як адептка Фіолента змахнула хустинкою, ні того, як вони підняли руки.

Ні того, як пан ректор замість того, щоб спалити сітку драконячим вогнем, викинув мене на край світу.

Ті дорослі завжди так.

Думають, як би обійтися найменшим зусиллям і досягти найбільшого результату. Тобто щоб і академію не спалити, і пару вивести з під дії заклинання.

То ж він професор бойових наук, а не я.

Але он яка фігня з того вийшла.

А міг би не витанцьовуваьти з дамою серця. А просто дивитися, щоб отакої фігніі не було.

Я знаю, що його накрило тою сіткою. Не бачила, просто знаю. Бо зв’язок. Емоції відчуваються.

А думок не чую. То треба ближче підібратись.

Гарно було б план разом розробити, підготувати спільні дії.

Та на це зараз нема чого робити ставку. То буде ближче до замку.

Треба робити ставку на те, до чого можна дотягтися. От Чмоня. Де він, коли нарешті знадобився? Він завжди знає де є те, що мені треба.

А треба мені якась посудина для плавання. Пліт або човен.

І швидше, поки той Валеріан не відмовився від угоди.

Поки я ще в людській подобі.

Я йшла під дощем по пояс у воді і продумувала деталі розправи над панною деканом. Вона хотіла відібрати у мене найдорожче, щоб це не було?

Нівапріс. Я не звір якийсь. Нащо оті дитячі лякалки - вбивства, здирання шкіри? Чого вона боїться найбільше - то це втратити красу. Зроблю її копією сестри. Близнюки ж мають бути схожі?  

Атласна сукня плуталася в ногах. От висохне, збіжиться. І це добре. Бо вона таки на мене завелика. Ого яка завелика, 

І сукня ще нічого. А от браслет збільшився і пропав на дні трясовини.

Оу. то не він збільшився, то я зменшилася. Яка сумна новина. Добре, що маги мого рівня хоч не втрачають одяг при зміні форми. 

І ну його, той браслет. Толку з нього. Магію сховав, а мене не вберіг. Мав відбити той напад і кидок пана ректора. А послухався його.

Бо він моя пара.

Мені зрадників не треба.

Ох не треба,  мені того зрадливого Змія, але ж без нього мене охоплює туга і жах, що відбивають залишки мислення. Тож я удаю сама для себе, що мені все одно, як він там мучиться без мене. 

Що все у мене пучком. Природа, погода на десять з десяти. навіть комарі відчепилися - бояться, коли страшно.

То означає що найстрашніша істота тут я.

Не хвилюйтеся, пане ректоре. Тримайтеся там.

Зустрінемось на нашому місці. Дуже скоро.

А повернути людську подобу треба.

Але… Але ннн.. ннніяк не виходить. 

От же ж. Я сиділа на листі латаття і думала. Дуже швидко, бо тепер кожна година забиратиме у мене можливість мислити.

Якщо не уже можу перекинутись - Валеріан відмовився від угоди, а пан ректор не в людській подобі, не може допомогти.

Як мило.

Тепер мені кров з носа треба добратись до нього за п’ять днів і поцілувати ту страшну зубасту пащеку.

І я не знаю, що буде важче - доскакати чи поцілувати.

Що ж. Почнемо. 

Я викинула з просторової кишені монетку і схопила її пащею. Ну точно як та статуетка, що приносить щастя й удачу.

Цікаво, кому?

Тепер треба зосередитись і шукати птаха - такого, що жабок не їсть. І такого, кому дуже треба на протилежний кінець трясовини. Або якому можна сказати, що дуже треба.

Так, он якісь довгоногі рожеві птахи споять. Стадо ціле. Стоять на одній нозі.

Вони явно полюють на жабок.  Ну їх.

Я перестрибнула на сусідній лист латаття, потім ще на один. Так я до ранку аж метрів на десять просунуся.

Якщо якась водяна змія не вирішить, що пора снідати.

Я їй можу запропонувати монету замість комісарського тіла. От тільки навряд вона згодиться.

А це ще хто? Чорний, голову під крило засунув.

Це лебідь. От хто точно жаб їсть! Гадина така. Але спить. Ноги у воді, спина близько. І не те щоб дуже розумний.

Акуратно, щоб не розбудити, перелажу на спину велетенського птаха і ховаюся в пір’ї біля шиї. Так собі схов. Але краще, ніж нічого. Тепер робимо слабеньке навіювання. Типу сну.

- Там, там… на краю трясовини, повно жа… тобто риб. Таких маленьких, жирних золотих риб. Вони там сплять, їх можна голими руками тобто дзьобом. Ага, і їх  багато-багато.