Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Завтра я прийду сюди, і ти принесеш мені гроші. Зрозуміла? — він нахиляється зовсім близько до мене.

Я смикаюся від страху назад, але розумію — або я зараз опаную себе, або ж він змусить мене робити те, чого хоче.

Тому стискаю руки в кулаки й різко встаю.

— Я не буду давати тобі гроші. І не підходь до мене ніколи. Інакше пожаліюся своєму вітчиму, і він приставить до мене охорону. І ось тоді тобі виб'ють усі зуби, — кажу прямо в його обличчя і йду.

Чоловік навіть не зупиняє мене, і я відчуваю таке полегшення, наче позбулася важкого каменя, який притискав мене до землі.

Впевнено заходжу на стоянку і бачу за кермом Романа. На обличчі з'являється усмішка, і я біжу швидко до нього.

Сідаю всередину та відразу цілую хлопця. І він з радістю відповідає.

***

Сьогодні я йду на гру Романа. Вперше. Ніколи не була на іграх нашої команди, та й взагалі, баскетбол — це не моє. Але зараз йду дивитися не на м'яч, а на коханого. Тому в піднесеному настрої хапаю за руку Олю, яка пручається всіма силами, і тягну в спортзал.

— Блін, ну я тут що забула? Ти повинна за Монастирським приглядати, а мені навіщо тут сидіти? — скиглить подруга, але я тільки сміюся.

Сідаю на лавку та дивлюся, як тренер дає настанови команді в кутку. Роман стоїть до мене спиною, і я розглядаю його широкі плечі, як раптом стикаюся поглядом з Павлом.

Хлопець дивиться на мене кілька секунд, а потім привітно махає рукою та опускає очі.

Вчора Роман розповів мені: ця гра важлива тим, що на матчі будуть присутні представники якогось елітного клубу. Вони відберуть одного гравця у свою команду, і тим гравцем хоче бути він. Але Павло також претендує на це місце. І зараз для мене вони схожі більше на конкурентів, а не на друзів.

— Після матчу ти знову зникнеш? — запитує Оля.

І я винувато киваю. Відколи ми з Монастирським разом, я бачуся з подругою тільки на парах. Але так сумую за хлопцем, що поки що не хочу нічого змінювати.

Переводжу погляд на вхід у спортзал і бачу, як всередину заходить дядько Андрій. Вони з мамою обіцяли приїхати й... Але де моя мама?

Вітчим підходить і цілує мене в щічку з усмішкою, а потім махає сину.

— А де мама? — запитую дивлячись за його спину.

— На вулиці. Розмовляє телефоном, зайде через хвилину.

Матч починається, і ми дивимося лише на поле. Хлопці грають впевнено і досить добре, як мені здається. Роман мчить майданчиком, і я вперше відчуваю такий адреналін. Мені подобається стежити за ходом гри.

І відриває мене лиш прихід охоронця дядька Андрія, який щось нервово пояснює чоловікові. Через шум в залі я не чую жодного слова, але бачу, як міняється обличчя вітчима. І він мало не біжить до виходу.

У мене дуже погане передчуття, я підіймаюся і йду за чоловіками.

— Як ви могли дозволити, щоб він її забрав?! — кричить дядько Андрій — і мене пробирає липкий страх.

— Що сталося? — питаю тихо.

Чоловік підходить до мене, кладе руку на моє плече і дивиться в очі.

— Твій батько... Він кудись повіз маму. Охорона не встигла його зупинити, — він говорить повільно, але я відчуваю, як трусяться його руки.

— Ні… — на очах з'являються сльози.

— Ясенько, я знайду її, — впевнено каже вітчим і розвертається до охоронця.