Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 35.2

Блондинка в шкіряній куртці та туфлях на високих підборах. Їй пасує. Красива. Але краса її зазиваюча. Вона закидає на плечі Іллі руку, а іншою торкається його торсу, ніби демонструючи, кому він належить. Хочеться крикнути: "Забирай!", але я лише спостерігач. Він дивиться на мене з глузливою посмішкою, а потім… Цілує її. Смачно і слиняво. Що я відчуваю? Огида, що знаходжуся тут.

Роблю крок назад, аби піти, та їхній поцілунок закінчується.

— Це моя наречена. Тайка, — презентує мене дівчині.

Він ніби вліпив мені ляпаса. Здається, з мене вибили дух. Нічого не можу сказати. Просто стою та дивлюся. У обуренні блондинка відкриває рота, але Ілля заспокійливим тоном додає:

— Не хвилюйся, мала, вона нам не заважатиме. Для мене це лише штамп, — каже, стежачи за моєю реакцією.

Пізніше я придумаю тисячі фраз, які шпурну у відповідь, але зараз усе, що можу — просто ковтати повітря. Принижена та розчавлена.

— А тепер почекай мене, — долітає сказане не для мене. Блондинка йде, Ілля шльопає її по дупі і сміється. А я все ще стою і дивлюся на нього розплющеними від жаху очима.

Принижена. Розчавлена.

Він мене розглядає. Насолоджується. А я не здатна приховати свою реакцію.

— Жаров відпустив тебе до Німеччини? — каже він нарешті. — Що ж, прошу дуже. Після весілля ми матимемо лише спільні поїздки. З твого боку, зрозуміло. А зараз можеш іти, — на ватяних ногах я відступаю.

А в слід мчить:

— Доброї ночі, жіночко, — і сміх. Злий сміх. Суміш чоловічих та жіночих голосів.

Занепала для них. Розп'ята. Скільки ще я маю винести? Скільки? «Коли, скажи мені, коли ти від татуся свого ошаленієш настільки, що будеш готова діяти?» — проносяться вихором у голові слова Аріни. Вони приголомшують, гудуть, б'ють набатом, прокручуються знову і знову, наче на повторі.

То може, правда, втекти на іншу частину земної кулі? В Австрію, де було так добре або в Берлін, де, безперечно, теж буде добре. І раптово чітке та ясне усвідомлення, що мені добре там, де Марк, накриває з головою. Я й раніше припускала такі думки, постійно поверталася до них, металася, але завжди відштовхувала насильно, ніколи не могла погодитися з цим. Я не можу більше тікати від нього. Не можу, не хочу і не буду.

Що в мене є в сім'ї, за яку я тримаюся? Продали як товар? Ростили, як папороть подалі від сонця, ближче до темного кутка? Я папороть, не настільки красива, щоб усім хотілося подивитися на мене і настільки ж невибаглива, щоб не приносити оточуючим незручності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно