Читати книгу - "Вогонь і кров"

— Бідолаха, — чую я біля себе незнайомий голос. — Ось він і помер. У нього витік весь мозок…

Я оглядаюся та помічаю на листі чортополоху сіре місиво, у якому лежить блискучий латунний запал гранати. Ні, тут не можна залишатися, тож далі вперед! Під час гонитви я відчуваю удар в голову та розумію, що в мене влучив уламок. Мозок починає витікати; я роблю такий висновок з того, що все важче стає думати. Ех, і звідки мені знати, яка сила приховується в думках; ми живемо, наче істоти з морських глибин, не здогадуючись, яке величезне тяжіння долаємо увесь час. Попри це я біжу далі, поки не опиняюся в безпеці біля якоїсь польової кухні. Там вже зібралася купка втікачів, які з голодними очима чекають, коли можна буде відкрити кришку. Мене просять накласти їм у тарілки рису. Та, нездатний замислитись, замість тарілки я нахиляю до чану свою голову. Тоді я знову насипаю до тарілок зернятка рису та помічаю з жахом, що між ними плавають згустки крові. Повен страху, я намагаюся витягти їх руками, щоб інші це не помітили, адже я відчуваю, що повністю залежу від їхньої злоби, тому що сам не можу спромогтися навіть на найдрібнішу думку, як би я не старався, вигадуючи причини, завдяки яким я можу вибачитися та виправдати себе.

На щастя, перш ніж вони розпізнають обман, я опиняюся вже в іншому місці. Ми всі на залізничному полотні, біля якого шосе, наче біла смуга, прорізається з темряви. Рейки зроблені з червоної міді, і ми їдемо ними, механічно включені в рух, так зігнувшись, що голова майже торкається землі. На рейках яскраво виблискують маленькі сигнальні лампи; повз нас пролітають мости та електричні стовпи. Зараз нас тільки двоє; на колії ліворуч мене наздоганяє мій приятель, який тягнеться до мене рукою. Ще сильніше, ніж наша смертельна швидкість, мене лякає те, що я помічаю велику бомбу, що рухається поруч із нами дорогою з моторошною впевненістю. Вона нагадує формою рибальський поплавок і прикрашена такими ж червоними кільцями. Вона котиться з тихим дзижчанням, немов штучна комаха; немає жодних сумнівів, що, в якийсь таємничий спосіб, її рух не тільки пов’язаний із нашою їздою, а й із нашим внутрішнім станом. Весь процес має дещо електричне, і в ясний момент мені вдається побачити наскрізь усю гру. Бомба запускається в дію детонатором, і бракує тільки найменшого контакту, який відбудеться, коли до мене торкнеться мій приятель. Що більшу швидкість я набираю, аби уникнути цього, то в більшій небезпеці опиняється весь механізм. Марно я намагаюся, обернувшись, прокричати це товаришу; ми вже досягли швидкості, яка перевищує швидкість звуку. У такій самій пропорції, як і його руку, що тягнеться до мого плеча, я бачу вдалині точку, в якій залізничний насип перетинає шосе. Там дорога повертає, а колія веде на міст понад нею. Ось ми сягаємо мосту, і бомба завмирає над рейками, наче червона блискавка, якраз у той момент, коли його рука торкається до мене. Земля розверзається у нас під ногами, і потік вогню підкидає нас у повітря разом із рейками, уламками бомби й залізними балками.

Коли цей сон вже готовий був змінитися новою картинкою, я прокинувся. Карбідова лампа погасла, у цьому крихітному приміщенні було жарко і темно, немов у пічці. Я відкинув ковдру з обличчя й розстібнув комірець. Такі сни часто вистежували мене в бліндажі; це було не надто приємно. Давалися взнаки затхле повітря та стіни, які майже сходилися.

Кров стукала в скронях; я марно намагався зорієнтуватися в просторі та одночасно розібрати, що це за плутаний шум чути назовні. Це були короткі удари, які супроводжувало тремтіння землі. Не було жодних сумнівів, що нас обстрілювали, якщо тільки я ще не уві сні. На сходах почулися важкі кроки, і Шюддекопф забіг усередину:

— Тривога, червона ракета у Переліску 125!

Я надягнув шолом, Шюддекопф подав мені портупею, і тоді я, досі трохи оглушений, хитаючись, став підійматись сходами вгору.

Назовні була глупа темрява, але принаймні трохи прохолодно, на траві вже лежала роса. Артилерійська дуель була в повному розпалі, на передовій все вирувало, мов у киплячому котлі. Над пагорбами спалахував феєрверк із ракет усіх кольорів. З села доносилися залпи наших гармат, які супроводжував такий гуркіт, ніби вони розташовувалися одразу позаду траншей. Тим часом зовсім поруч, після короткого свисту, рвалися гранати. Це створювало пекельну метушню, в якій годі було щось придумати. Вартовий ще раз прокричав зі свого посту: «Червона ракета на передовій!». Одразу після цього я і сам побачив криваво-червону ракету. Вона зависнула на декілька секунд, як містичний чаклунський знак посеред відьомського шабашу або як зловісне око, з якого крапали палаючі сльози.

Для таких ситуацій Наполеон, мабуть, вигадав свою промову про мужність о другій ночі. Це було найнеприємніше, що можна собі уявити, ця нічна місцевість з її військами у вогняній подобі та її звуками, які здаються спочатку знічено зниклими у вимерлій далині, аби раптово знов розірватися у загрозливій близькості так, ніби в повітря злетіла порохова вежа. До того ж невідомо було, де криється небезпека, адже здавалося, що вона скрізь, сліпа й люта, наче стихія. Покинуті та беззахисні, багато людей відокремлено стояли у вогняному просторі, у темряві, що спалахувала блискавками. Тут треба було і думати, і діяти, приймаючи незворотні рішення за секунди. Звичайно, у цьому немає нічого складного, але хіба це знання допомагає в тому стані, коли навряд чи можеш згадати власне ім’я?

Все ж таки дещо було ясно: наша рота була резервом для Переліска 125, ми побачили знак про ворожу атаку, ми мусили йти вперед. Підрозділ вже стояв у траншеї, і її переповнювали збуджені крики, які час від часу заглушував черговий близький вибух. Брязкали шоломи, гвинтівки та ручні гранати, командири взводів викрикували імена своїх людей, далі позаду вже кликали санітарів, поки тим часом, вже зовсім близько, лунав свист і в траншею осипалася земля. Чинилася метушня, немов під час пожежі в театрі.

На перетині нашої траншеї зі Шляхом Пюісьє я наштовхнувся на взводного, якому я наказав залишитися там та простежити, щоб пройшли всі; потім прозвучав наказ виступати, який повільно просочувався крізь метушню. Було під питанням, чи дійде цей наказ до кожного та чи почують його взагалі, але вже не було часу це