Читати книгу - "Без крові. Така історія"

хоч його офісу вже не існує. Розказав, що, сидячи у кав’ярні, мріяв повернути все на свої місця. «Я банкрут», — мовив він. Спочатку я подумала, що ці люди і так уже пропащі, але потім мені сяйнула думка, як я можу штовхнути його вниз. Просто так, щоб не порушувати мій план. Я сказала пану Кертісу, що маю дещо на думці. Гадки не маю, звідки беруться в моїй голові такі ідеї. У мене талант. Тож, у слушний момент, я витягла якісь світлини із сибірськими краєвидами, з тих, що з-за океану присилають комуністи. Мені таку дурню присилає сестра. Хоч на мене ці нісенітниці аж ніяк не діють. Мені байдуже, що коїться там, я вже давно вирішила. До мене все те не має жодного стосунку. Коротше кажучи, я верзла щось про тих бідолах і про те, що пан Кертіс мене надихнув на збирання коштів, які ми відправимо тим нещасним, і що він особисто зробив дуже щедрий внесок — триста доларів. Гості почали плескати в долоні. У колі цих багатіїв благодійність — це щось на кшталт спорту. Дуже багато важить турнірна таблиця. Усі кинулися жертвувати нечувано щедрі суми. Удаючи надзвичайну зворушеність, я згрібала гроші. Пізніше я таємно передала всю суму пану Кертісу.

— Я все поверну, — запевняв він мене, бо, мабуть, був таки чесним чоловіком.

— Я переконана в цьому, — відповіла я.

Коли збіг термін, передбачений правилами фірми, я їх покинула. Одначе, перш ніж піти, я написала анонімні листи всім, хто робив пожертви сибірякам, і порадила їм простежити, на що були витрачені їхні гроші. Гадаю, за кілька місяців по тому пан Кертіс укоротив собі віку. Хай там як, але він хоч би на це спромігся.

Це його витівка, і мені нема чого боятися поліції. Якщо мене і знайдуть, їм з того жодної користі. Лише даремно витратять час.

Головне — часто змінювати місце перебування. Ультімо не розуміє нащо це потрібно, а от я ще й як розумію.

Америка велика, з цим проблем не буде.

Як довго я тут затримаюсь?

Як довго буде зі мною Ультімо?

Ймовірно, що колись несамовита більшовицька кіннота домчить і сюди, на ці рівнини, і тоді ми знову будемо змушені піти геть.

Я воліла б жити там, куди Історія не домчить. Чи є таке місце, де не існує Історії? Отож, я б хотіла жити саме там.

Я — пасажир без квитка, що, сховавшись, спить на великому кораблі Історії.

Ультімо теж безбілетник.

Ті, хто купив квиток і на тому заспокоївся, — боягузи. Для них має значення, куди пливе той корабель. А для нас — ні.

Хоча я не певна.

9:55 вечора. Безбілетниця йде спати.

14 травня 1923 року

Сестра відповіла на мій лист. Та жінка просто невиправна.

Є такий чоловік — Василій Зарубін, землевласник, що обрав мене за наречену, коли мені було десять. Я мала стати йому за дружину, так вирішив мій батько. Для мене це не мало значення. Проте через якісь мої хвороби всю цю справу довелося відкласти. А потім прийшла Революція. Отож, цей Зарубін, живий-живісінький, мешкає в Римі і має статок, удвічі більший за той, що мав до Революції. Він був шляхетною людиною. А приємна новина полягає в тому, що він завжди готовий зі мною побратися. Моя сестра не сумнівається, що я

У нього наразі є жінка, але, мені здається, що жодних проблем не виникне, якщо я

Сестра каже, що я знаю, що робити. Так-так. І в цьому вона не помиляється.

Я відчуваю задоволення від самої думки, що можу знову стати заможною за якихось двадцять днів. Прийшов час подорожувати. Дуже добре. Добре, добре, добре.

На радощах я дозволила Ультімо спати зі мною. Він зараз поруч, лежить на тому боці ліжка. У нього вузька потилиця і чудні великі вуха. А ще він має худі й довгі ноги. Спить.

Ось що я зараз зроблю. Я оголена ляжу в ліжко і притиснусь до Ультімо. Проведу язиком по його потилиці. Він прокинеться, але я тихенько прошепочу йому на вушко: «Не повертайся, лежи спокійно, бо янгол іде». Потім я рукою почну його пестити. Довго. Я завжди зупиняюсь за мить до того, як він кінчить. Потім почну знову. Врешті, пестячи його неспішно-неспішно, я даю йому кінчити. Потім засинаю, утнувшись носом у його спину.

10:34 вечора.

Я не роблю нічого подібного.

Захотілося попестити себе.

17 травня 1923 року

Прийшла поліція. Вони прийшли саме через ту історію з Кертісами. Я розказала їм усе, що знала. Справді, пан Кертіс застрелився за кілька місяців по пригоді. То добре. Вони кажуть, що, можливо, якось мені доведеться зайти і дати свідчення.

— Коли ваша ласка, — відповіла я. — Мені так шкода пана Кертіса.

Я зовсім трішки злякалася.

Випадки, коли мені було не на жарт страшно:

Коли була пожежа у Бакаєвих — я тоді була дитиною.

Того дня у потязі.

І перед тим, коли більшовики чвалом мчали вулицями.

Щоразу, як сідала на пароплав.

І кожного разу, коли я відчувала страх, хоча боятися було нічого. Це неначе фортеп’яно, що несподівано починає грати музику само, хоч ніхто за ним не сидить.

Таке собі механічне піаніно серця.

Коли я житиму з паном Зарубіним, я не поставлю в будинку жодного фортеп’яно чи піаніно, геть нічого. «Нам дуже прикро, та пані не любить слухати музику, геть ніяку. Хіба що «Going back». Так, це пісня. Пані любить лише її».

Вони гратимуть для мене «Going back».

Василію, кохання моє.

Ультімо не любить поліцейських. Боїться. Колись давно-давно поліція прийшла у його дім, там, у селі, і забрала батька. Вони вели розслідування того нещасного випадку, у якому загинув граф, і в них не все сходилося. Тож вони забрали батька Ультімо і два дні гарненько його допитували. Їм видавалося дивним, що автівка так просто втратила керованість. Здається, якийсь свідок бачив щось незвичне.

— Неофіційно справа була у грошах, — мовив Ультімо.

Але не захотів розповідати детальніше.

Йому було неприємно, що його батька вважали вбивцею. Тож відтоді він не відчував до них прихильності.

Хоч про цю історію він говорити не бажає.

Як і про багато інших.

Тому, протягом усього часу, поки приходили поліцейські, він на вантажівці кружляв сільськими околицями.

У цих місцях дивовижні краєвиди, здається, що тут усюди — земля обітована.

Іноді, посеред глухої тиші, можна натрапити на самотню хатину, хоч здебільшого складається враження, що все тут існує лише