Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— Послухай, Єлизавето. Хочеш втямити, про що я кажу?

— Так.

— Тоді слухай. Овальними кільцями бігають коні. А автівки їздять дорогами, дорогами, що йдуть по всьому світу. І їхні повороти незліченні. Розумієш, яке це диво?

— Так.

— А тепер — забудь про весь світ. Прибери дерева, в які врізаються автівки, пішоходів, перехрестя, які ніхто не може контролювати, вози, що їздять туди-сюди, прибери галас і пил. Візьми лише кришталево чисте зачарування, що розтинає простір і час і людські руки, що, тримаючись за кермо, повторюють кожен вигин траєкторії дороги, звільняючи її. А тепер перенеси її туди, де немає ані часу, ані простору. Ну що, тепер втямила?

— Так.

— Повороти, Єлизавето, багато поворотів, стільки, скільки я бачив за все своє життя. Обриси світу. У невідомості.

— Так.

— Вмикаєш двигун і їдеш. Їдеш, поки кожен поворот не почне зникати в єдиному порухові, що починається там, де й кінчається, зникаючи в самому собі. Здається, що це досконале коло, замкнене і довершене. І все твоє життя в тому колі. Але коло те існує лише у твоїй голові, а не в реальності. Воно — в тобі.

— Не знаю.

— Ти це відчуваєш.

— Так, може.

— Це в тебе отут.

— Так.

— А тепер згадай Ботфорд, Єлизавето.

— Ботфорд?

— Так.

— О’кей, я знову бачу Ботфорд.

— То що ти відчуваєш?

— Огиду.

— Ото ж бо.

— То що, нікому більше не спадало на думку зробити щось таке, як ти хочеш? Таку трасу?

— Не знаю. Я не бачив жодної.

— І ти побудуєш її?

— Безперечно.

— Пришелепуватий.

Сьогодні ввечері у мене лихоманка. Я це відчуваю. Мене морозить, хочеться в іншу кімнату, під іншу ковдру, хочеться іншого життя. Я не можу більше так. Не витримую.

11:24 вечора.

Завтра я не вийду на роботу. Хоч коли ми не працюємо, нам не платять. Ми — раби. Це має скінчитись.

Третя ночі. У мене висока температура. Лячно. Будь ласка, будь ласочка.

2 травня 1923 року

Прийшов лікар. У нього жирні руки, грубий голос, коли він увійшов, я

Гарячка, ліки, відчуваю, як усередині все горить.

Працювати не можу.

Зараз трохи покращало.

3 травня 1923 року

Написала сестрі. Більше не витримую. Почуваюся приниженою, але я вимушена просити, чи може вона щось придумати, аби я втекла від

Принизливий лист.

У мене сусідка-росіянка. Постійно торочить про Росію. Мені все по цимбалах. Мою матір увесь час принижували.

Чогось ми таки маємо навчитися.

Я скинула всі ліки додолу.

Ультімо мені допомагає.

За вікном — дощ.

Я втомилася писати. Я втомилася від усього.

4 травня 1923 року

Сьогодні почула, як, йдучи вулицею, хтось співає гарну пісню.

Іноді багато не треба.

Треба знову взятися за роботу. Треба знову взятися за мій план.

Я спитала в Ультімо, чому він не їде за тим скарбом.

— Я ж сказав, що ти можеш читати ті листи, але ніколи не заводь про них мову.

— Я хвора, Ультімо, скажи, чому ти не хочеш забрати той скарб?

Справа в тому, що Кабіріа, Ультімів друг, заховав скарб, награбований під час відступу з фронту, у священика. Він залишив його у панотця, а потім потрапив до в’язниці. Той Кабіріа ніколи звідти не вийде, а тому хотів би, щоб Ультімо забрав усю поживу собі і скористався нею сам.

— Ти б міг побудувати свою трасу, Ультімо, — промовила я.

— Я не бажаю тих грошей.

— Чому?

Ультімо вважає, що там, на війні, Кабіріа зрадив їх. Він покинув їх у самий скрутний час, щоб накивати п’ятами. Так він потрапив за ґрати, а ще одного, що був разом із ними, розстріляли.

— Отже?

— Отже, Кабіріа для мене більше не існує.

Я гадаю, що пам’ятати всіх, хто тебе зрадив, — це безглуздя, до того ж не надто розумно. Ультімо — йолоп, бо не вміє пробачати.

— Справа не в прощенні, адже Кабіріа я вже пробачив. Але для мене особисто він помер. Пам’ять має значення. Зрадників не існує, але існують люди, які просто припиняють своє існування. Це — найменше, що ми можемо зробити. І це справедливо.

— Ультімо, ти божевільний. Забери ті гроші.

— Я ж просив тебе більше не згадувати про ті листи.

—  Однак ти ж їх бережеш і не викидаєш.

Ультімо підвівся і пішов геть. Пізніше він повернувся і сказав, що, коли хтось перевертає весь світ догори дриґом, то він, Ультімо, має навести в ньому лад. Божевільний.

А моя мета — занапастити кожну родину, у якій працюю. Це теж спосіб навести лад у світі?

До речі, у нас неприємності з поліцією. Проте я нічим не ризикую. Проблеми виникли через ту історію з Кертісами. Але у поліції нічого на мене немає.

Завтра знову стану до роботи. Ґіннесс, потім Ламберт і Колкерман.

Яка нудота!

Я сама поїду за тим скарбом.

7 травня 1923 року

Коли я прийшла у родину Кертісів, то спочатку хотіла взятися за жінку. Вони люди заможні й нудні. У них уже було фортеп’яно, але воно їм не подобалось. Матір сімейства колись давно вже грала, а тепер вирішила почати знову. Їй не було чого робити. Поводилася вона зі мною, як із дитиною. «Проте вчитися заново можна буде, лише якщо купите інструмент». Вони купили. Такі люди все роблять з нудьги. У цієї пані було своє коло подружок, з якими вона гралася у певні ігри. Гадаю, що злягатися з жінками — то була частина її розуміння поняття «вірність». Цілком зрозуміло, чому я відразу націлилась на неї.

Якось вона спитала, чи хотіла б я поміряти її вбрання. Я погодилась. Я одягала і знімала сукні на її очах. Їй це подобалось, і я вдавала, що теж отримую задоволення. Усе це мало не скінчилося ліжком. Але я хотіла приготувати її на повільному вогні. Ми лише поцілувалися. Пізніше все станеться так, як і має бути, але той святковий день ще не настав.

Пані вирішила організувати свято, де б я тішила гостей своєю грою. «Ми, без сумніву, тобі заплатимо», — сказала пані. Увечері я опинилася на веранді разом із паном Кертісом. Він пив. Він теж ставився до мене, як до рідної. Люди такі самотні, що

Раптом він розридався. Потім розповів, що не має грошей, щоб мені заплатити, що у нього взагалі ні на що немає грошей, навіть, щоб оплатити цей прийом. Що кожного дня він удає, ніби йде на роботу,