Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

Бармен ставить переді мною срібну тацю із запітнілою чаркою горілки, а поруч — увага! — срібна креманочка з товченим льодом, на якому лежить тонка ложечка, повна осетрового кав’яру.

— Ікра і водка, КГБ, сєльодка, — сміється Майк Медсен, а потім питає у мене, чи варто йому їхати до Росії, бо він отримав запрошення з кіностудії «Мосфільм» знятися в якомусь кримінальному бойовику.

— Платять пристойні гроші за епізод, то чому не заробити? У вас там безпечно?

— Узагалі я живу в Києві, а «Мосфільм» у Москві, і Росія — це не Україна. Я не дуже обізнаний, що там у Москві відбувається...

Це була моя стратегічна помилка, проявити некомпетентність у питанні, на яке Майкл Медсен сподівався отримати від мене відповідь. Ці американці у спілкуванні досить цинічні. Тут вони усміхаються і плескають по плечу, але тільки втрачають до тебе інтерес, одразу роблять вигляд, буцім тебе для них не існує.

Не почувши відповіді, він просто від мене відвернувся, продовживши теревені з Тарантіно та Льюїс з приводу якоїсь Дінн Морган, якій він чи то вже освідчився, чи то тільки збирався це зробити.

Я залпом хильнув горілку. А коли підносив до рота ложечку з кав’яром, побачив, як у мене від нервового збудження тремтить рука.

Ще б пак, уявіть собі: я — звичайний український актор, п’ю горілку в компанії Квентіна Тарантіно, Майкла Медсена та Джульєтт Льюїс! На сцені Френк Сінатра, що допіру співав «Мун рівер», а тепер заходиться романтичною баладою «Убий мене ніжно». На танцмайданчику вже вищезгадані Спілберґ із Меріл, Брюс Вілліс із Демі Мур. Трохи далі за барною стійкою про щось теревенять Джек Ніколсон із Джессікою Ланж. Он до стінки туляться Ів Сен Лоран із Сінді Кроуфорд. Куди не кинь оком — суцільні зірки світового масштабу!

— Ну що ж, друже, у мене для тебе є приємна новина... — підібравшись ззаду, обійняв мене за плечі містер Мак-Лох. — Наступної неділі ми з тобою вирушаємо до Лос-Анджелеса на проби. Я поговорив зі Стівом і ми, можливо, летітимемо в одному літаку, то я тебе з ним познайомлю особисто. За візу не хвилюйся. Я все зроблю упродовж одного дня.

Killing me softly with her song.

Killing me softly with his song.

Співає Сінатра на сцені.

— Що ти п’єш?

— Горілку.

— Прекрасно. Бармене, будь ласка, дві горілки. Давно не пив, але підніму цю чарку за твоє майбутнє і твоє нове життя, — каже він вкрадливо, майже на вухо, під ніжну мелодію оркестру й оксамитовий голос Френка. — Проте вибір за тобою. Я ні в якому разі не хочу, аби ти зробив це прямо зараз. Зранку Томас поверне тобі твій одяг, а ти на оцій візитівці напиши одне коротеньке слово «так» чи «ні» і передай йому. Я дуже чекатиму!

Мак-Лох протягнув мені густо-червоний прямокутник, на якому золотими літерами було витиснено «Сер Джонатан Мак-Лох — продюсер». І більше нічого.

Killing те softy with her song.

— За цим телефоном ти в будь-який момент можеш викликати авто, що відвезе тебе додому.

Він випорпав з внутрішньої кишені золотий «Паркер», зняв ковпачок і накреслив на візитівці три цифри «666». Потім подмухав на чорнила, передав візитівку мені, нахилився до вуха близько-близько і палко зашепотів:

— Запам’ятай, цим світом правлять обрані. Стати багатим і знаменитим у ньому без нашої участі неможливо. Скористайся шансом прямо зараз, бо завтра може бути пізно. Адже я дотримуюсь принципу: «раз, два, але не три». Перший шанс ти втратив, ще в день відкриття фестивалю, коли тобі до рук потрапив Договір. Третього шансу не буде ніколи. Так і підеш у небуття разом з усіма своїми талантами та амбіціями. Згинеш, нікому не потрібний в невідомий своїй, убогій Україні. І наостанок — тримайся подалі від Катерини і взагалі від баб. Довіряй тільки чоловікам!

Після того він рвучко обійняв мене за шию та увіп’явся ротом у мої роззявлені вуста.

Я очманів і був уже сіпнувся вбік від шоку та відрази, але Мак-Лох міцно тримав мене в цупкому захваті. Звідки й сила з’явилася у старого хруня?

Я ледь не блювонув, відчувши в себе на губах його слизький та вертлявий язик, але міцно стиснув щелепи.

Перед очима спалахнули вогяні літери підараси атакують!

Цей мерзенний акт насильства, здається, тривав цілу вічність. Нарешті він відвалився від мене, як той кліщ.

— За твоє прекрасне майбутнє! — схопив принесену барменом чарку, перекинув її собі в рота і навіть не закусюючи, відчалив від мене, вимахуючи рукою якомусь білявому чоловікові в окулярах, що стояв біля сцени, знервовано озираючись по боках.

Глава третя

— Боже, кого я бачу!? Оресте, невже це ти?

— Дано? — з відразою обтер серветкою обслинявлений старцем рот.

Вона кинулася мені на шию. Моя співкурсниця Лена Шнельгаузен — ефектна одеська єврейка, яка ще в інституті взяла собі псевдо Дана Мартіні.

Понад три роки тому вона звалила до Америки і за цей час встигла знятися в декількох фільмах, де грала ролі повій російського походження. Я бачив її в одній сцені поруч зі Сильвестром Сталлоне та Куртом Расселом.

— Очам своїм не вірю! Як ти тут опинився?

— Та добрі люди допомогли...

— Ага, бачила я цих «добрих людей». Ану зізнавайся, негіднику, цей Мак-Лох тебе вже трахає? — сміється широко відкритим ротом, повним бездоганних крупних зубів.

Вона і в інституті була дуже собі нічого. Метр вісімдесят два сантиметри зросту на височенних підборах. Справжня Ейфелева вежа. Довга вечірня сукня з червоного атласу, декольтована майже до самого пупця, відкривала її груди в усій красі. В Україні таких грудей у Дани не було. Тугі вишні сосків звабливо напинали тканину зсередини. Висока копиця рудого волосся, пломенисті губи, розкосі зеленкуваті очі хижої кицьки, акуратний носик (здається, носик теж колись був не таким красивим), пещена шия, пальці з кривавим манікюром на довгих, по моді квадратно обпиляних нігтях.

— Та пішла ти в жопу, Данко, ніхто мене тут не трахає...

— Не трахають? — регоче вона, — то значить хочуть трахнути. Тут так: або трахаєш ти, або трахають тебе. Чи, скоріше, так: спершу трахають тебе, щоб ти згодом міг трахнути інших. Ходім, Каштанський, трахатись, раз ти такий крутий! Я давно тебе