Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Зі мною таке не пройде.

Мною вже накомандувались вдосталь, більше я цього не дозволяю.

Як і не дозволяю собі розвивати думку про Олівію. Ось тільки не завжди виходить. Перед очима постає її погляд на мене і вкрита мурашками шия. Вона навіть не усвідомлює, що іноді дивиться на мої губи, а в мене від її погляду Армагеддон у тілі відбувається. Вибухає на місці.

Пам'ятаю, як поцілував її, егоїстично вкрав те, про що вона мріяла з Роєм, але не шкодую. Жодного разу не пошкодував. Тепер, коли ми навесні роз'їдемося, вона все одно згадуватиме мене як того, з ким відбувся її перший поцілунок.

Я назавжди в її пам'яті, як і вона була після того вечора у провулку. У своїй рожевій шапці, перелякана, але заступалася за себе. Тоді мене в ній щось зачепило. Підколупнуло зсередини.

Так буває, коли в одну секунду ти підвисаєш на людині, яку по суті навіть не знаєш. Вона ще нічого не зробила, а в тебе вже кров погнала швидше, і підсвідомість виділила її з мільйонів. Так було зі мною. Дивився, як вона випускає колючки на хлопців, увертається від них, і хотілося прибрати цю тінь страху з гарного блідого обличчя.

Потім, звісно, ​​забув про неї. Своїх проблем із головою вистачало, але коли Патрік розпочав справу про усиновлення та показав фото своєї доньки, всередині мене знову щось ворухнулося. Сильно так, з передчуттям. І зараз, як би я не сердився на неї за слабкість, як би не закривався сам, а вдіяти з тим, що спалахнуло тоді взимку, нічого не виходить. Воно є, а сьогодні зросло у масштабах.

Тряхнувши головою, відганяю від себе непотрібні думки, мию волосся і повертаюся до кімнати.

Все ж таки поїду покидаю м'яч. Вдома мені все одно немає сенсу сидіти.