Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

тінистими деревами і квітниками, надійно зведені господарські будівлі, на пасовищах коні — і для верхових прогулянок, і для полювання. Я не раз був певен, що розпізнав стадо худоби з Оленячого замку. Потім ці садиби на якийсь час поступилися місцем розлогим полям, здебільшого льону чи конопель. Нарешті я ді­йшов до скромніших обійсть, а там і до передмістя.

«Ну ось», — подумав я. Пізній полудень застав мене посеред міста, в його центрі з брукованими вулицями, людьми, зайнятими всіма справами, які тільки можна собі уявити. Я вражено роздивлявся. Ніколи досі не бачив нічого схожого на Трейдфорд. Крамниця за крамницею, таверни, заїзди зі стайнями при них, розраховані на гаманці всілякої ваги, і все це розкинулося на рівнині, як не могло зробити жодне місто в герцогстві Бак. Я дістався до обширу садів, фонтанів, храмів, театрів, шкіл. Там були сади з посипаними галькою доріжками для прогулянок і вимощеними алеями, які звивалися між квітниками, статуями та деревами. Люди, що прогулювалися доріжками чи їхали в екіпажах, мали на собі одяг, що пасував би для найурочистішого прийому в Оленячому замку. Дехто з них носив лівреї у кольорах Ферроу — золотий з коричневим, та навіть вбрання цих слуг було куди розкішнішим, ніж те, яке я будь-коли мав.

Сюди Регал виїжджав на літо за свого дитинства. Завжди зневажав Баккіп, називаючи його чимось не надто кращим від глухого села. Я намагався уявити хлопця, що покидає це все восени, аби повернутися до вогкого й холодного замку на залитій дощами та битій штормами скелі над брудним і малим портовим містечком. Нічого дивного, що він якомога швидше перебрався сюди зі своїм двором. Зненацька я відчув якесь імлисте розуміння Регала. Це мене дратувало. Добре знати людину, яку ти збираєшся вбити, недобре її розуміти. Я нагадав собі, що він убив мого короля, свого рідного батька, тож налаштувався на досягнення мети.

Йдучи цими квітучими кварталами, я піймав не один співчутливий погляд, кинутий на мене. Якби я вирішив заробляти на життя жебракуванням, то процвітав би тут. Натомість я шукав скромніших осель і людей, де міг би почути якісь розмови про Регала, про те, як організована його трейдфордська твердиня, хто там працює, хто її охороняє. Я пішов на набережну, сподіваючись, що там почуватимуся більше як вдома.

Тут я виявив справжню причину існування Трейдфорда, себто Торгового Броду. Виправдовуючи цю назву, ріка тут розливалася, творячи водночас величезну хвилясту мілину зі скельним дном, усипаним гравієм. Була такою широкою, що протилежний берег губився в тумані, а річка, здавалося, сягала обрію. Я бачив цілі стада овець і більшої худоби, яких переганяли через Синю ріку, а вниз по течії численні плоскодонні баржі користалися з глибшої води, нескінченною вервечкою перевозячи сюди-туди через річку силу-силенну товарів. Тут Тілт зустрічався з Ферроу для торгівлі, тут сходилися разом сади, поля та худоба. Тут товари, перевезені у верхів’я ріки з герцогств Бак чи Бернс або з далеких країн, нарешті розвантажували й посилали в дорогу до шляхтичів, які могли собі на них дозволити. За кращих часів до Трейдфорда прибували товари з Гірського королівства та країв, що пролягли далеко за ним: бурштин, коштовне хутро, вироби зі слонової кості та рідкісна кадильна кора з Дощових нетрів. Ще сюди привозили льон, з якого у Ферроу ткали тонке полотно, і коноплі на волокно для канатів і вітрил.

Мені запропонували попрацювати кілька годин при перевантаженні мішків зерна з малої баржі на віз. Я взявся за це радше для розмови, ніж для заробітку. Небагато довідався. Ніхто не згадував про червоні кораблі, про війну, що палала на узбережжі. Тільки й того, що нарікали на низьку якість присланих звідти товарів, невелику їх кількість і високі ціни. Про короля Регала говорилося небагато. У тих кількох словах, які я почув, лунала гордість за те, як він приваблює жінок і скільки може випити. Мене здивувало, що його називали королем Добростаном, як і королівську династію, звідки походила його мати. Тут я вирішив: це ще й краще, що він не називає себе Провісником. Менше на одну річ, що нас об’єднує.

Зате я багато почув про Королівське коло, а від того, що почув, у нутрощах у мене згіркло.

Королівство Шести герцогств віддавна знало поняття поєдинку на доказ правдивості своїх слів. У Оленячому замку були великі колони, які називали Камінням Правди. Казали, що коли двоє людей зустрічаються там, аби розв’язати проб­лему бійкою навкулачки, то самі Ель і Еда стають свідками цього й пильнують, щоб не порушено справедливості. І каміння, і цей звичай дуже старі. Коли ми в Оленячому замку розмовляли про королівську справедливість, це досить часто означало тиху роботу, яку ми з Чейдом виконували для короля Шрюда. Дехто прилюдно звертався до самого Шрюда, з проханням розсудити справу, а тоді корився королівському присуду. Бувало й так, що Шрюд довідувався про несправедливості іншим шляхом, тоді він міг вислати мене або Чейда, аби звершити над злочинцем королівський вирок. Іменем королівської справедливості я відміряв неминуче: або милосердно й швидко, або суворо й повільно. Досі я вже мав бути загартованим і звичним до завдавання смерті.

Та Регалове Королівське коло було призначене радше для розваги, ніж для справедливості. Принцип його дії був простим. Тих, кого король присудив до кари чи смерті, посилали до його кола. Там вони могли зустрітися з голодними звірами, роздратованими до шаленства, або з борцем, королівським чемпіоном. Деякі злочинці, що влаштували особливо добру виставу, могли здобути королівську ласку, а навіть самі стати королівськими чемпіонами. Перековані такого шансу не мали. Їх віддавали звірам на розтерзання або ж морили голодом і випускали проти інших злочинців. Такі ігри стали останнім часом досить популярними, настільки популярними, що на ринковій площі Трейдфорда збиралися натовпи, коли там вершили чергову «справедливість». Тепер Регал будував спеціальне коло. Для зручності воно містилося ближче до його двору, мало потужні стіни та в’язничні камери, що надійно тримали б під замком і звірів, і засуджених, а ще місця для тих, хто приходив дивитися спектакль відміряння королівської справедливості. Будова Королівського кола забезпечила Трейдфорд новими робочими місцями й пожвавила ділове життя. Всі задоволено зустріли цей задум, що мав компенсувати збитки від припинення торгівлі з Гірським королівством. Я не чув жодного слова проти нього.

Коли віз завантажили, я забрав свою платню і пішов за іншими носіями до найближчої таверни. Там, крім елю і пива, можна було купити жменю зілля та кадильницю з димком. Повітря в таверні стояло тяжке від чаду, невдовзі очі мені почали клеїтися, а в горлі дерло. Всі інші, здавалося, не звертали на це особливої уваги, а навіть не надто відчували. В Оленячому замку мало хто спалював зілля для одурманення, я не мав стійкості до такого. За свої монетки купив порцію м’ясного пудингу з медом і кухоль дуже гіркого пива з присмаком річкової води.

Я спитав кількох людей, чи правда, наче наймають челядників до королівських стаєнь, а якщо так, то куди звернутися по роботу. Те, що хтось такий, як я, може шукати праці в самого короля, багатьох насмішило. Але оскільки я, працюючи з ними, постійно вдавав трохи простакуватого, то приймав їхні грубуваті жарти та поради з чемною усмішкою. Нарешті один дотепник сказав, що я можу спитати самого короля,