Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

Знімальна група вирішила, що власного пилу в терміналі не вистачає, тож сірої піни набризкали в кожному кутку. Навіть кинули на одну купу бруду голову ляльки. Стіни і ескалатор зачорнили, немов там лишилися сліди від лазерів.

— Нічого собі настріляли,— посміхнувся Рут.

— Трохи перебільшили. Сумніваюся, чи було тоді хоч із десяток пострілів.

Вони пройшли крізь зал посадки і увійшли в зону доків. Транспортер, яким користувалися гобліни для своїх контрабандних операцій, розібрали, і тепер він відпочивав осторонь. Новий транспортер пофарбу­вали блискучою чорною фарбою, щоб він здавався більш зловісним, і на ніс причепили якусь гоблін­ську прикрасу.

— Скільки іще? — сказав Рут у мікрофон.

— Пересилаю план терміналу на ваші шоломи,— відповів Фоулі.

Через секунду на візорах з’явився план. Він трош­ки збивав з пантелику, бо вони, власне, дивилися зверху на самих себе. В приміщенні було три джерела тепла. Два, розташовані майже поряд, повільно про­сувалися до виходу в шахту. Холлі і командир. Третя фігура стаціонарно перебувала на вході в тунель. За кілька метрів від третьої фігури термо-скан ви­світлював усю територію через тепло від Е37.

Вони дійшли до дверей — два метри сталі, що від­діляли вихід у тунель від решти терміналу. Над магнітними рейками колись погойдувалися транспор­тери, чекаючи на свою чергу до виходу в шахту. Двері були зачинені.

— Ти можеш їх відчинити дистанційно, Фоулі?

— Звісно, командире. Мені вдалося абсолютно ге­ніально підключити свою операційну систему до старих комп’ютерів терміналу. І то було не так легко, як здається...

— Повірю тобі на слово,— сказав командир, пе­ребиваючи Фоулі.— Просто натисни кнопку, поки я не вийшов звідси і не набив тобі пельку.

— Деякі речі ніколи не змінюються,— пробурмо­тів Фоулі, натискаючи кнопку.

*

Вхід до тунелю смердів, як бластерна гармата. Зі сте­лі звисали застиглі краплини розплавленої руди, а земля під ногами була потрісканою і ненадійною. Кожен крок лишав глибокий слід на кірці сажі. Тяг­нувся по ній іще один ланцюжок слідів, і вів він до темної постаті, що згорбилася на землі близько шахти.

— Он він,— сказав Рут.

— Побачила.— Холлі навела промінь лазерного світла на тулуб істоти.

— Тримай його,— наказав командир.— Я спуска­юсь.

Рут пішов по тунелю, намагаючись не потрапити під лінію вогню Холлі. Якщо Скален ворухнеться, Холлі доведеться стріляти. Але генерал, якщо то був він, лишався нерухомим. Його повністю прикривав плащ із каптуром.

Командир увімкнув динаміки на шоломі, щоб його можна було почути крізь завивання вітру.

— Гей, ти! Стань обличчям до стіни. Поклади руки за голову.

Фігура не ворухнулася. Холлі так і думала. Рут підступився ближче, тримаючись напоготові, на зі­гнутих колінах, готовий стрибати. Він тицьнув в пле­че істоти «Нейтрино-3000».

— Піднімайся, Скалене.

Легенького поштовху виявилося достатньо, щоб гоблін завалився. Він упав на підлогу тунелю облич­чям догори. Над ним, як сполохані кажани, здійня­лися пластівці сажі. Каптур збився набік, відкривши обличчя і, що найважливіше, очі.

— Це він,— сказав Рут.— Його замесмеризували.

Почервонілі вузькі очі генерала були порожні. Ситуація дуже серйозна, адже тепер зрозуміло, що його втечу спланував хтось інший, і Холлі з Рутом втрапили в пастку.

— Пропоную забиратися звідси,— сказала Хол­лі.— Негайно.

— Ні,— нахилився над гобліном Рут.— Коли вже ми тут, маємо забрати з собою Скалена.

Вільною рукою він схопив гобліна за комір і при­готувався ривком поставити його на ноги. Пізніше Холлі зазначить у своєму звіті, що саме від тієї миті усе пішло геть не так, як мало. Рутина — хоча і трохи дивна — раптом перетворилася на щось жахливе.

— Не чіпай мене, ельфе,— сказав голос. Сичавий гоблінський голос. Голос Скалена. Але як таке може бути? Губи у генерала не ворушилися.

Рут відсахнувся, але опанував себе.

— Що тут відбувається?

Солдатська інтуїція Холлі дзижчала в потилиці.

— Що б то не було, нам це не сподобається. Ході­мо, командире. Просто зараз.

Рут замислився.

— Голос лунає із його грудей.

— Може, операція? — припустила Холлі.— Ході­мо звідси.

Командир нахилився, відкинув плащ Скалена. До грудей генерала була прив’язана металева коробоч­ка. Тридцять на тридцять сантиметрів, з маленьким екраном по центру. На екрані світилося неясне об­личчя. Саме воно і говорило.

— Ага, Джуліусе,— сказало воно голосом Скале­на.— Я знав, що ти прийдеш. Славнозвісне его командира Рута не дозволить йому триматися осторонь. Явна пастка, і ти прийшов прямісінько до неї.

Голос був точно Скаленів, але було щось таке в побудові фраз, у модуляціях... Занадто витончене для гобліна. Витончене і дуже знайоме.

— Ти ще не здогадалася, капітане Шорт? — сказав голос. Тепер він змінився. Перейшов на вищі регіст­ри. Тон уже не був ані чоловічим, ані гоблінським.

«Це говорить жінка,— подумала Холлі.— Жінка, яку я знаю».

На екрані з’явилося обличчя. Прекрасне і зле. Очі аж світилися від ненависті. Обличчя Опал Кобой. Більша частина голови була вкрита пов’язками, але впізнати можна було.

Холлі квапливо заговорила в мікрофон шолома.

— Фоулі, у нас проблема. Опал Кобой на волі. По­вторюю: Опал Кобой на волі. Це пастка. Оточуйте територію, периметр п’ятсот метрів, везіть цілите­лів. Будуть постраждалі.

Обличчя на екрані зареготало, крихітні зуби піксі блиснули, немов перлини.

— Можеш говорити що завгодно, капітане Шорт. Фоулі тебе не чує. Мій прилад блокує передачу даних. І сонний чіп теж, і скан, який, думаю, ви за­пустили до того, як іти сюди. Втім, ваш приятель- кентавр може вас бачити. Я лишила йому його до­рогоцінні камери.

Холлі наблизила зображення Опал. Якщо Фоулі отримає картинку піксі, про все інше він здогада­ється.

Кобой знову розреготалася. Опал явно насоло­джувалася ситуацією.

— Дуже добре, капітане. Ти завжди була розум­ною. Відносно, звісно. Покажеш Фоулі моє обличчя, і він оголосить тривогу. Не хочеться тебе розчарову­вати, Холлі, але прилад зроблено з особливого спла­ву, невидимого для штучного ока. Фоулі не побачить нічого, крім легенького мерехтіння.

Секретний сплав розроблявся для космічних транспортних засобів. Він абсорбував усі хвилі відомих сигналів, людських та ельфійських, тож був вірту­ально невидимим для механічних пристроїв. Його виробництво було неймовірно дорогим. Навіть така невеличка кількість, якою було вкрито апарат Ко­бой, коштувала цілий склад золота.

Рут швидко випрямився.

— Тут усе проти нас, капітане. Виходимо звідси.

Але полегшення Холлі не відчула. Кобой так легко не відпустить. Просто так вони звідси не вийдуть. Якщо Фоулі зміг хакнути комп’ютер, то і Кобой зможе.

Сміх Опал перетворився на істеричний регіт.

— Виходити? Чудова тактика, командире. Вам по­трібно попрацювати над своїм словниковим запа­сом. Що