Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

До зубоження довів,

Менші два сини провчили

Конокрадське ремесло,-

Ну, й зростало їх багатство

І поважання росло.

А наш Майлех все молився,

В божих заповідях жив

І добро творив. Таке він

Правило собі вложив:

Хто прийшов до нього бідний,

Десять центів він давав,

А ім’я його і назву

Зараз в книжку записав.

Як прийшлось йому вмирати,

Він отак сказав рідні:

«Будете мене ховати,

То сю книжечку мені

В гріб на груди положіте,

Щоб я богу показав:

Двадцять вісім тисяч шісток

Між убогих я роздав».

З уст до уст пішли слова ті,

Їх підхопив весь кагал:

«Двадцять вісім тисяч шісток!

Боже, таж се капітал!

Бачите, який побожний

Праведник між нами жив:

Все моливсь і тільки гроші

Богу в жертву положив!»

Ну, й не диво, що був погріб

Многолюдний і шумний.

«Двадцять вісім тисяч шісток!» -

Вкруг гуло, мов дзвін гучний.

Позавчора був той погріб.

Вчора шабас був. Ну, гіт!

Посходилась повна школа,

Помолилися як слід,

Почали вже розходитись -

Гамір, гутірка… І що ж?

«Двадцять вісім тисяч шісток!» -

Шепт іде, мов в листі дощ.

Ей, озлив мене той шепіт,

Я на лавку вилажу́.

«Слухай, бенай Ізруайль, 37

Я вам массе 38 розкажу!

Бачив сон я сеї ночі.

Мацюпіньким черв’ячком

Я повзу мов, підповзаю

Перед сам Єгови трон.

Бачу я: вага велика

Настановлена стоїть,

Коло неї сам Міхуайль

Меч поломінний держить.

Аж іде наш Майлех, згорбивсь,

Піт з чола його тече,

Двадцять вісім тисяч шісток

У мішку він волоче.

«Боже, я весь вік молився,

Не творив нікому зла,

І рука моя для бідних

Все отворена була:

У готових, чистих грошах

Ось заслуга є ціла!»

«На вагу!» - сказав Єгова.

Майлех кинув срібла міх,

І вага перехилилась

Аж архангелу до ніг.

«А тепер,- сказав Єгова,-

Я питатиму. Кладіть

На другу́ тарілку кождий

Підсудимого одвіт!

Сам ти заробив ті гроші?»

«Ні»,- рік Майлех і дрожав,

І на другій вже тарілці

Той одвіт його лежав.

І, о диво! Те маленьке

Слово «ні» одним кивком

Двадцять вісім тисяч шісток

Зрівноважило цілком.

«А ти знав,- пита Єгова,-

Відки йде маєток твій?

Знав, що кождий гріш в нім - кривда,

І неправда, і розбій?»

Затремтів ще дужче Майлех,

Гнувсь, і корчивсь, і цідив

Ледве чутно: «Знав, о боже,

Але ж се не я робив!»

І ся відповідь була вже

На вазі - і що ж отсе?

Двадцять вісім тисяч шісток

Фівкли вго́ру, мов пірце.

«А ти знав,- пита Єгова,-

Що сім’я твоя ціла

За ті гроші свої душі

На погибель віддала?»

Та на ті слова вже Майлех

Відказать ніщо не міг,

Почорнів увесь і, наче

Зв’ялий лист, звалився з ніг.

«Проч з ним відси! - загриміло

З трону.- Ошуканець сей,

Поки жив, побожним видом

Все ошукував людей,

А по смерті думав бога

Сими грішми підкупить!

Проч з ним! Ще йому на плечі

Тії гроші прикріпить!..»

Знаєш, досі в остовпінні

Слухали всі моїх слів,

Але скоро лиш скінчив я,

Раптом хор весь заревів:

«Гвалту! Епікур! Безбожник!

Геть! Най більш тут не дихне!»

І юрбою навалились,

З школи виперли мене.

А у сінях ну місити,

Бити, штовхати під бік -

Ледве я з життям із рук їх

Вирвався, насилу втік».

«Так-то Шая-Ляйб розстався

Із жидами і до нас

Умирать прийшов. І справді,

Швидко, наче свічка, згас.

Радісно вмирав він. «Много

Натерпівсь я,- говорив,-

Много я в гарячій крові

І добра, і зла творив.

Все бажав по-людськи жити,

Чоловіком з людьми буть…

Слава богу, що прийшлося

Хоч останній раз дихнуть

Між людьми, що справді люди,

Хоч огрітися в сім’ї,

Що блаженних патріархів

Вік нагадує мені».

Так-то, сину, і сконав він.

Золота душа була!

Без таких людей земля би

Сталась темна і гнила.

Може, то й за патріархів

Золоті часи були,

Та все-таки патріархи

Люд жидівський завели

У Єгипет у неволю,

Аж пророк-убійця встав,

З невгомонним, диким серцем,

Тих невольників підняв.

Вивів їх в пустиню дику,

Водив блудом сорок літ,

Та навчив їх здобувати,

Збудувати новий світ».

1-5 сент[ября] 1889

Убивши брата, Каїн много літ

Блукав по світі. Мов бичі криваві,

Його гонило щось із краю в край.

І був весь світ ненависний йому,

Ненависна земля, і море, й ранній

Пожар небес, і тихозора ніч.

Ненависні були йому всі люди:

Бо в кождому лиці людсько́му бачив

Криваве, синє Авеля лице -

То в передсмертних судрогах, то знов

З застиглим виразом страшного болю,

Докору й передсмертної тривоги.

Ненависна була йому і та,

Котру колись любив він більш вітця,

І матері, і більш всього́ на світі,-

Його сестра і жінка враз, нелюба

За те, що їй ім’я було - людина,

Що Авелеві були в неї очі,

І голос Авелів, і серце щире,-

За те, що так його любила вірно,

Що, хоч сама невинна й чиста серцем,

Не вагувалася для нього все

Покинути, з проклятим поділити

Його прокляту долю.