Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра, Марк Твен"

- То це ти його вислідив?

- Еге. Тільки про це ні слова! Я певний, що в індійця Джо є ще друзі. Я не хочу, щоб вони схопили мене і робили зі мною всякі штучки. Коли б не я, він був би тепер у Техасі, втік би, наче й не був тут.

І Гек розповів як величезну таємницю всі свої пригоди. Том досі чув тільки частину цих пригод - ту, яка була відома з уст старого валлійця.

- Розумієш,- сказав Гек, повертаючись до головного питання,- той, хто тягав горілку з «номера другого», потяг звідти і гроші. Так чи так, а для нас вони загинули, Томе.

- Геку, ці гроші ніколи і не були в «номері другому».

- Що? - Гек пильно подивився в обличчя товаришеві.- Томе, ти знов натрапив на слід цих грошей?

- Геку, вони в печері.

У Гека заблищали очі.

- Скажи це ще раз, Томе.

- Гроші в печері.

- Томе… ти це жартома чи серйозно?

- Серйозно, Геку… я ніколи за все життя не казав так серйозно. Хочеш піти туди зі мною і допомогти мені дістати ці гроші?

- Ще б пак. Звичайно, піду! Тобто, якщо ми можемо знайти їх і не заблудитися.

- Геку, ми можемо це зробити без усякого клопоту.

- Чудово! А чому ти гадаєш, що гроші в…

- Чекай, Геку, поки ми туди доберемось. Якщо ми не знайдемо грошей, я віддам тобі мій барабан і все, що в мене є. Віддам, їй-богу.

- Гаразд! Коли підемо?

- Хоч зараз, якщо хочеш. Чи в тебе вистачить сили?

- А це далеко йти в глибину? Я вже трохи чалапаю, але більше милі не пройду. Томе, принаймні я так думаю, що не пройду.

- Кожен, крім мене, Геку, ішов би з п՚ять миль. Але є дуже коротка дорога, про яку не знає ніхто, крім мене. Геку, я привезу тебе прямо туди в човні. Я буду веслувати туди й назад, усе сам. Тобі й пальцем не треба ворухнути.

- Їдьмо зараз, Томе!

- Гаразд! Нам треба взяти трохи хліба й м՚яса, та наші люльки, та порожній мішок, краще два мішки, та ще дві-три шворки від паперового змія, та трохи отих нововинайдених штучок, що їх звуть сірниками. Скільки разів шкодував я, що їх не було зі мною, коли я сидів там, у печері.

Десь після дванадцятої години дня хлопці позичили в одного громадянина його маленький човник, користуючись тим, що громадянина не було дома, і вирушили в свою мандрівку. Коли минули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:

- Бачиш той крутий схил, що йде вниз від печери? Там двері. Схил здається гладким і рівним: ні будинків, ні дерев, самі кущі, та й ті схожі один на одного. Але ти бачиш там, де зсув, біле місце? То моя позначка. Ну, виходьмо.

Вони причалили.

- А тепер, Геку, ти звідси можеш прутиком дістати до тієї дірки, через яку я виліз із печери. Ану, подивись, чи можеш знайти її?

Гек обшукав усе довкола і нічого не знайшов.

Том з гордістю підійшов до кущів і сказав:

- Ось вона! Подивись, Геку: де ще можна отак пролізти? Тільки ти про це анітелень! Весь час я хотів стати розбійником, та все не було такої нірки, а йти навкруги було нудно. Тепер цей хід - наш, і ми в нього не пустимо нікого, тільки Джо Гарпера та Бена Роджерса,- бо, звичайно, треба, щоб у нас була ватага, а коли вдвох, то це ж які розбійники! Ватага Тома Сойєра - це звучить чудово, правда, Геку?

- Авжеж чудово, Томе. А кого ми будемо грабувати?

- О, майже всіх. Проїжджих, перехожих. Так завжди роблять розбійники.

- І вбивати їх?

- Ні… не завжди. Краще тримати їх у печері, поки не сплатять викупу.

- А що це таке - викуп?

- Гроші. Ти наказуєш полоненому зібрати з своїх друзів, скільки він може, і коли протягом року друзі не дадуть викупу, тоді ти убиваєш його. Таке правило у розбійників. Але жінок не можна вбивати. Їх просто замикають, а не вбивають. Вони завжди красуні й багачки і страшенно лякливі. У них забирають годинники та всякі речі, але розмовляти з ними треба ввічливо, скинувши капелюха. Нема ввічливіших людей, ніж розбійники, ти це прочитаєш у кожній книжці. І ось жінки через кілька днів закохуються в них і, побувши в печері тиждень-два, вже перестають плакати, а потім їх уже й не виженеш із печери: виведеш їх геть - вони назад. Так в усіх книжках написано.

- Та це ж чудово, Томе! По-моєму, це навіть краще, ніж бути піратом.

- Так, це справді краще, бо… ближче до дому… і до цирку можна піти… і взагалі…

Тим часом хлопці вже перетягли з човна весь вантаж і влізли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до протилежного кінця галереї, прив՚язали шворки до виступу скелі і рушили далі. Через кілька кроків хлопці прийшли до джерела, і Том відчув, що весь тремтить. Він показав Гекові залишки свічки на купці глини при самій стіні і розповів, як він і Беккі стежили за мерехтінням вогника.

Непомітно для себе хлопці почали розмовляти пошепки, бо їх гнітила тиша й темрява. Вони рушили далі і незабаром підійшли до того місця, де Том колись натрапив на майданчик, який закінчувався проваллям. При світлі свічок хлопці побачили, що то була зовсім не безодня, а тільки стрімкий схил завглибшки двадцять чи тридцять футів. Том прошепотів:

- А тепер я тобі щось покажу, Геку.

Він підняв над головою свічку і сказав:

- А заглянь за ріг. Бачиш там… на великій скелі… зроблено димом від свічки.

- Томе, це хрест!

- Розумієш тепер, де «номер другий»? Під хрестом - ага! Зрозумів? Отут я і побачив індійця Джо з свічкою в руці.

Деякий час Гек дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

- Томе, ходім звідси!

- Що? І залишити скарб?

- Так… залишити. Дух індійця Джо, напевно, блукає десь тут поблизу.

- Ні, Геку, ні. Якщо