Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

мене звалила — з плечей ніби впала важка ноша. Валік у мене довго розпитував про Маріну, що вона любить, як любить і де любить. Я так і не дав йому «інструктаж», на який він розраховував, відповідав мляво, і він врешті відчепився зі своїми дебільними запитаннями. А в рот бере? Не знаєш? Нє, не знаю. А якщо її вдвох трахати? Не знаєш? Як? Нє, не знаю. Ясно, морщиться його лоб. Ну, бувай, Толян. Бувай.

Під вечір підвалюють Коновал і Сава. Ми маємо їхати до Сави в село. Я матір попередив, що мене не буде два–три дні, вона спершу насторожилася, знову почала капати на мозґи, куди тебе несе, що ти в тому селі забув, але врешті заспокоїлася й відчепилася. П'ятим тролейбусом ми їдемо на Залізничний вокзал, сідаємо у матрису(Потяг приміського сполучення (діал.).) «Тернопіль—Іване–Пусте», забитий селюками, й вирушаємо на південь. А ти відповідаєш, шо там нормальний плантарь? — звертається Коновал до Сави, який перелякано кліпає очима й каже, шо там всьо класно, сам бачив, маку — цілий город. Коновал каже: добре, я тобі вірю. Сава втуплюється у вікно й дивиться на хати, які пропливають за вагонним склом. Виходимо в тамбур на перекур, Коновал у мене запитує, як Маріна? Як, як — ніяк, трохи відморожена. Нада було її з собою взяти, а? — кидає погляд на Саву, той винувато, несміливо посміхається й знизує плечима, тіпа, я не проти, тільки там у мене бабуля, не знати, як би на це подивилася. Ти шо маленький? — сміється Коновал, бабулю боїшся? Та нє, ніяковіє той, просто… просто їй це не сподобається, а ше би люди з села говорили. Вилазимо на станції Дружба перед Теребовлею. Поволі смеркається, ми пробираємося вулицею до хати Савиної бабки. Зачувши нас, із навколишніх подвір'їв грізно гавкають пси. В одного з них Коновал кидає грудку землі й викрикує. Тихо, ідіот, гримаю на нього, хочеш, шоб зараз аборигени вискочили й по балді надавали? Сава пожвавлюється й каже: тут хлопці серйозні, мають не кулаки, а здорові кувалди, можуть відмастити так, що потім ніякі лікарі не зремонтують. Чуєш, Коновал? — сміюся до нього. Він огризається, шо бачив усіх цих підарів…

Нарешті приходимо до Савиної бабки, яка саме збиралася лягати спати. Сава каже, що в селі дають на масу — лягають спати — дуже рано. Низькоросла, згорблена, худорлява бабка із за–палими щоками й обтягнутим висохлою шкірою обличчям, побачивши нас, одразу починає метушитися й страшенно шепелявити. Сава сміється й каже, що вона забула запхати в рота вставні зуби. Бабка Ганя (такії звати) підривається й біжить у ластівку(Літня кухня (регіон.)), аби приготувати нам хавчик. У невеликій кімнаті з низькою стелею й овальними кутами на стіні помічаю старі пожовклі світлини під однією велетенською рамою: на мене дивиться молода пара — кумедний штемп в австрійському строї з хвацько закрученими догори мініатюрними вусами і його молода подруга з великими чорними очима, поруч — інші світлини — маленькі діти (фотки трохи кращої якості), а також купа фоток з маленьким Савою (цей даун, як видно з його морди, і маленьким був повним придурком). Бабка час від часу швидко залітає в хату й не менш швидко вибігає. Дивлячись на неї, регочу, бо вона мені нагадує істоту, в дупі якої є невеликий двигунчик. Невдовзі на столі з'являється грубий селянський хліб, трьохлітровий слоїк кисляку, варена бараболя з підсмаженою цибулею та шкварками, квашені огірки. Від вигляду селянської їжі відчуваю дикий голод, а Коновал, мудак, облизується й без вагань сідає за стіл. Альо, показую йому на мигах, щоб не заганявся, це ж не красіво. Бабка каже, щоб ми вечеряли, а сама тим часом звалює до стайні у своїх справах. Ми сідаємо, човгаємо стільцями, підсуваємося до столу, Коновал поводиться, як господар, Сава мовчки дивиться на нього, потім бере домашній хліб і нарізає грубі шматки. Класний хавчик, кажу я, аби порушити мовчанку. Коновал під час вечері випиває три горнятка кисляку. Стежу за ним і кривлюся, бо так багато пити — ненормально. Після вечері Коновал розпитує Саву, де плантар. Сава каже, що завтра поведе, тут недалеко, серед городів між вулицями.

— Да? — перепитує Коновал із тупим виразом обличчя, — ясно, значить завтра.

Я виходжу на нічне подвір'я, вдихаю приємне повітря. Чорне небо яскраво світиться зірками, виблискує Чумацький Шлях. Круто — завтра буде гарна погода. З криниці неподалік воріт, викручую відро холоднючої води, занурюю туди лице. Від дикого холоду по скронях аж пробігають невеличкі судоми. Ненаситно, великими ковтками, жадібно п'ю воду. Ей, То–лян, зранку йдемо на плантар, гукає мені з порога Коновал. Да, відповідаю йому, тільки ти б ще оголошення в центрі села на сільраді повісив, шо ми йдемо на плантар, тихіше не можеш? Хулі ти кіпішуєш? тут тихо, як на цвинтарі. Коновал викурює цигарку й звалює спати. До мене приходить Сава. Будеш? — простягає мені пачку. Я витягую одну. Ми закурюємо. Толя, запитує він, ти двігаєшся? Пауза. Я? З чого ти взяв? Ніколи. А чьо ти приїхав з Коновалом? — дивиться на мене. Від сильної затяжки кашляю й стенаю плечима, не знаю, просто так, сумно, постійно сидіти вдома — харить, кудись піти — неохота. Толя, каже Сава й замовкає; пауза; да, кидаю на нього погляд. Він мнеться, ніби не наважується сказати те, про що хоче сказати. Говори — підштовхую його. У нас тут народ дуже гарячий, словом, їм до лампочки, чи ви з Те–ребовлі, чи з Тернополя… закопати можуть — за милу душу. Сава замовкає й затягується. Шо ти хочеш цим сказати? — розвертаюся до нього. Нічого, зовсім нічого, виправдовується він і винувато кліпає очима, просто вам нада себе поводити стримано. Пауза. Говори далі, знову підштовхую його. Сава важко відкашлюється від диму: я за тебе не переживаю, бо ти себе контролюєш, а за Коновала… Шо «за Коновала»? Сава зізнається, що за Коновала трохи побоюється, бо наріків тут не люблять, хай ліпше сидить у хаті й нікуди не висовується, коли вмажеться. Всьо буде нормально, дружньо б'ю його по плечу. Сава йде спати. Ага, великий болт буде нормально… Цей дурік Коновал сто пудів бачіну впоре.

6