Читати книгу - "Льодовик"

— Колаборанти і запроданці? Це щось нове. Цікаво, а як ти їх, голубе, розрізняєш?..

— Я їх не розрізняю.

— Слухай, вумнику, ану вивертай кишені. У твоїх же інтересах, бо як їх вивернуть у поліції… — Я на мить відвернувся, а коли знову глянув на хлопця, то справді аж гикнув від здивування.

— Ти що?

— Я маю виконати присуд, — тихо, але твердо мовив юнак.

У першу мить я навіть подумав, що це парасоля. Якось і не одразу дійшло, що на мене дивиться щось схоже на доісторичний парабелум та ще й з глушником.

— Чий присуд? Кому присуд?..

— Не має значення, — прозвучало так само тихо, але так само твердо.

Його щоки, ще майже дитячі, палали рум'янцем, а підборіддя, либонь, лише недавно вперше торкнулася бритва.

— Малий, ти що здурів? Ти де взяв цей експонат?..

— Відійдіть, а то буду стріляти…

— Колюню, ти що?

— Я вам не Колюня! Я сказав — відійдіть! — Погляд його був рішучий, але рука все ж ледь помітно тремтіла.

Треба забрати це у нього, за пукалку йому впаяють на всю!..

— Тобі за це серйозно впаяють, — сказав я.

— Не підходьте!

— Заховай, а ще краще віддай.

Направивши на мене дуло, хлопець продовжував задкувати. А мені раптом прояснилося.

— А чого ти прийшов сьогодні, думав, мене вже нема? Тебе що, хтось направив?.. Ти що, серйозно хочеш когось убити, дурню? — Я навіть робив спробу посміхнутися.

— Ніхто мене не направив. Не підходьте…

— Добре, розберемось.

— Ніхто мене не направив! — Його голос уже зривався на крик.

— Ти ж мені у сини годишся.

— Пробачте, це не має значення. Не підходьте, я сказав!..

Як психолог, я розумів, що треба розмовляти, але цей хлопчина з кожною фразою все більше дратував мене. Якби підійти ще хоча б на два кроки, тоді можна було б спробувати вибити у нього пукавку. А навкруги, звісно, нікого, як завжди у житті буває. Може, й добре, що нікого. Люди його могли б налякати.

— Слухай, майонез я тобі ще можу пробачити, але це… — Я шукав підходяще слово і знову зробив спробу посміхнутися. — Українці не повинні стріляти в українців, таке вже не раз було, але це лише все ускладнювало, — закінчив я несподівано для самого себе. — Ти своєю дурістю зробиш лише послугу нашим ворогам…

У мене за спиною почулося гурчання авто, і хлопець поволі заховав руку з пістолетом у кишеню. Це був «пиріжок» від «Країни морозива», він повернув у вуличку до ресторану. Хлопець оглянувся йому вслід, але я помітив, що він дивився не так услід авто, як затримав погляд на вікнах Будинку творчості. Можливо, шукає шлях відступу, а може, там причаїлися його спільники?.. Скільки разів я збирався, але все руки не доходили піти подивитися, що там у цій похмурій будівлі за соснами.

І я чомусь подумав, що кращого моменту, ніж зараз, не буде. Стукіт дятла на старій сосні я сприйняв як добрий знак.

— Слухай. Я розумію, що тебе непокоїть. Можливо, ви й праві. Ваша організація і ми, як українці, не мали б цього робити. Але ж, Миколо, — це всього лиш газетка, жалюгідний бойовий листок, якого ніхто не читає… — Мабуть, я видав забагато тексту і, було схоже, упустив момент.

— Ви служите окупантам, нашим ворогам… Ви — колаборанти. Мені гидко з вами розмовляти.

— Які ж ми колаборанти? Та й вони навряд чи вороги тепер, «дорогі гості». Кліматичні біженці вони.

— Все одно — колаборанти…

— Малий, а ти мені подобаєшся!

— Ви боягуз, ви просто боїтеся. — Хлопець якось начеб аж повеселішав.

Я бачив, як він нервує. Йому було важко приховати і свій страх, і вагання, й сумніви. «Ще не все втрачено, — подумав я. — З цим малим ще можна говорити…» Він усе більше ставав схожим на нормального хлопця, і навіть революційний запал у його очах, здавалося, уже майже згас. А те, що він виповів мені в очі, мене зовсім не засмутило, навпаки, навіть трохи підняло настрій. Цей малий і справді мені подобався.

— Відходьте, назад!.. — хлопець знову почав задкувати.

Напевне, він би просто пішов, і все. Але він мене вже добряче розізлив, і я сказав собі подумки: «Давай!». Я й раніше інколи казав собі у відповідальні моменти чомусь саме це: «Давай», — хоч після цього рідко виходило щось добре. Може, й виходило, але то треба довго згадувати… А далі все як у сповільненому режимі відео. Я послизнувся, мабуть, занадто різко відштовхнувшись, і цієї ж миті побачив його перелякані очі, які наче просили мене: «Дядьку, не треба!». Але він мовчав, задкуючи, а я ліз на нього.

— Стій! — сказав я ніби не своїм голосом.

Не те, щоб він здивувався, але, здавалося, от–от заплаче. Він також перечепився, задкуючи, а потім враз різко висмикнув руку з кишені, і його пістолет з продовгастим глушником знову видався мені схожим на викидну парасольку.

— Стій, кому сказав! Зупинись!..

Я побачив, як його рука здригнулася — характерний «тук», два «туки»… Ледь глухіші за стукіт дятла, й одразу ж удар у правий бік. Мене аж відкинуло, але на ногах устояв, лише присів від несподіванки. Черкнув коліном тротуар, але встояв. «Застарий я вже присідати», — ще подумалося. Перед очима замерехтіли «світлячки» і спина хлопця, що віддалялася. І стукіт дятла також ніби віддалявся.

Хлопець так і побіг уздовж вулиці, ковзаючи, з пістолетом у руці. «От дурний, так же тебе одразу зловлять!..» —