Читати книгу - "Льодовик"

— І на полі для гольфа також.

— Що?

— Співчуваю, — сказав я.

— Та що вже там… Але кращого за тебе, Коломбо, вони все одно не знайдуть.

Відчувалося, Петруня хотів мені полестити, але у мене не було бажання затягувати розмову. Міха, якби виглянув у двір, міг би вже давно мене побачити, і якби він сам хотів розмови. Мені важко тримати образу на старого друга, може б, я і передумав ще. Я глянув на годинник…

— То принесеш мені каву? Вона на кухні, здається, на верхній поличці від вікна. Ну, ти ж бачив, там у глиняному підсвічнику суха лаванда від молі, а ще вище моя кава.

— Але я там її не бачив.

— Подивись уважніше, мусить стояти. А я поки що зафігачу ще разок льодорубом у чоло цього симпатяги, — я поплював на долоні.

— Та лиши, воно тобі треба?

Проте я таки замахнувся і… га–ах! — хоч і не дістав до чола, але гострим кінцем глибоко увігнав залізо в одну з двох свіжик виїмок на Гляціаловій вилиці… А потім Петруня досить швидко виніс пакуночок з кавою, Міху я так і не побачив.

— І чим тепер будеш займатися? — ще запитав на прощання Петруня.

— Може… не знаю, — почав було я, але, пригадавши ніким не спростовану свою ж таки підозру про роботу нашого садівника на нашу доблесну службу безпеки, передумав відповідати.

Я попрощався з Петрунею і вийшов на вулицю тією ж хвірткою.

Хоча для себе я ще вчора вирішив: якщо тепер у мене справді з'явиться більше вільного часу, то найперше, що зроблю, — поїду до Одеси. Тим же «люксом» о дванадцятій, яким любить їздити Іра. А раптом Ірі в її фірмі потрібні водії з досвідом охоронця? І щоразу ця думка викликала у мене самого подив: це я про кого?.. Невже про себе? Але ж ці холоди мені вже давно остохреніли настільки, що замість кар'єри «водія і охоронця» в Іри я готовий був спробувати останній шанс потрапити на Африканський Ріг у наступну осінню ротацію. Нехай навіть знову під французьке командування, жаб'ячі стегенця й малярійних москітів!..

На розі біля цегляної стінки, де починається наш гараж, я побачив людину. Останнім часом біля нашого гаража терся якийсь бомж, схоже, із–за паркана від «дорогих гостей»… Але цей на бомжа не був схожий, хоча також у якомусь лахмітті. Я бачив його спину і вухо, що сторчма виглядало з–під шапки. Вухо було надто рожевим і якимсь надто пещеним, як для бомжа, якщо так можна сказати про вухо. Більше того, воно видалося мені навіть знайомим.

— Гей! — покликав я неголосно, але так, щоб мене почули. — Гей, ти?

Але бомж біля гаража навіть не оглянувся.

— Ти що, глухий?.. Стій! — гукнув я йому.

Важко пояснити чому, але я пішов до нього. Здавалося б, мене вже не повинно обходити все, що під цим довбаним парканом. І коли я подумав про це, то одразу ж зупинив себе.

Але той бомж зробив помилку, він почав утікати. Потім зробив другу помилку — він озирнувся, і, звичайно, я одразу впізнав його.

— А ти що тут робиш, Колюню? — Я кинувся за ним і в три стрибки наздогнав, ухопив за комір, але не втримав.

Ми разом послизнулися, я підбив його, він мене, але я встояв, а хлопець гепнувся ледь не під колеса якійсь доісторичній «Дачії», що раптом виїхала з бокової вулички, де ресторан із гуцульською назвою «Колиба». Хлопець виглядав здивованим не менше, ніж я. Його щоки палали рум'янцем, а очі, як завжди, — революційним вогнем. Він важко дихав.

— Ну, баран, ти мене дістав!

— Від барана чую!..

— Все, здаю тебе в поліцію.

— Ви служите колаборантам, зрадникам…

— А тобі вони що зробили? Це щось особисте, скажи?..

— Нічого особистого. — Він лежав на проїжджій частині, я стояв над ним, а збоку могло здатися, що ми начеб філософствуємо.

— Тоді тим більше не ясно, чого ти тут? Завжди ж є хтось, кому треба служити, дурню.

— Не обов'язково.

— Але ж ти комусь служиш?

— Я — Україні!..

Хлопець почав поволі підводитися. Я хотів допомогти, але він раптом відкотився від мене і досить вправно, мов гімнаст, відштовхнувшись ліктями, став на ноги, хоч перед тим мені здалося, що він наче й не дуже хотів підводитися. Обидві руки у кишенях, і я подумав, що треба було б вивернути йому ті кишені.

— Зараз я наберу поліцію і по тебе приїдуть…

У цей момент на Сошенка ми були одні. З протилежного боку вулиці тягнувся паркан із гофрованої жерсті. З цього боку, за нашою садибою, сусідів не було. Бокова вуличка вела до ресторану, а прямо по вулиці між кількома старими напівсухими соснами стояв покинутий двоповерховий Будинок творчості спілки художників. Бо ж після нейтронного шантажу творчі Спілки, як рудимент минулої епохи, саморозпустилися, а всі ті липові «заслужені» і «народні» майстри поспалювали на Майдані свої «корочки». Мабуть, мій молодий тезка й думав відступати саме туди.

— Знаєш, друже, не корч із себе героя! Ми тут усі за Україну…

— Ви мені не друг, ви…

— Ану–ну! Хто я, цікаво?

— Ви, як і ваш шеф, — сказав він і додав після паузи: — Колаборанти і запроданці!..