Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

залишив їм на зворотному боці аркуша з «Дзеркала Країни Оз». Та самі двері разюче відрізнялися від бачених досі. За винятком зображення хмари й блискавки, вони були суто утилітарні. Під шаром зеленої фарби вгадувалася сталева поверхня, а не залізне дерево чи щільніше за нього дерево привидів. Сірий одвірок теж був сталевий, і обабіч з нього виходили товстелезні заізольовані кабелі, що зникали в стіні. А з-поза тієї стіни долинав різкий гуркіт, і Едді здалося, що він його впізнав.

– Роланде, – тихо покликав він. – Пам’ятаєш Портал Променя, до якого ми прийшли ще на самому початку? Ще до того, як до нас приєднався Джейк?

Роланд кивнув.

– Це там, де ми перестріляли маленьких Вартових, Шардиковий почет. Тих, що були ще живі.

Едді підтвердив це кивком.

– Я тоді приклав вухо до тих дверей і послухав. «Усе мовчить у коридорах смерті, – подумав я. – Це коридори мертвих, де плетуть павутину павуки і згасають великі електронні плати, одна за одною».

Насправді він промовив тоді ці слова вголос, але Роланд не здивувався, що Едді нічого не пам’ятає. Він був під гіпнозом чи близько до цього.

– Тоді ми були на зовнішньому боці дверей, – вів далі Едді. – А тепер – на внутрішньому. – Він показав на двері, що вели до Краю Грому, відтак провів пальцем уздовж товстого кабелю. – Машинерія, що живить їх, уже на ладан дише. Якщо ми збираємося скористатися цими дверима, варто поквапитися. Бо будь-якої миті все може зламатися, і що тоді?

– Доведеться дзвонити в «Трипл-Ей-Тревел»38, – замріяно промовила Сюзанна.

– Навряд чи. Ми опинимося… як ти про це кажеш, Роланде?

– У гарячому вівсі. «Це покої руїн». Тоді ти й таке сказав. Пригадуєш?

– Я сказав? Уголос?!

– Еге ж. – Роланд підвів їх до дверей. Торкнувся ручки й відсмикнув руку.

– Гаряча? – спитав Джейк.

Роланд похитав головою.

– Під напругою? – висловила здогад Сюзанна.

І знову стрілець похитав головою.

– Тоді до праці, – вирішив Едді. – Вперед.

Всі скупчилися позаду Роланда. Едді знову підняв Сюзанну й всадовив її собі на стегно, Джейк узяв на руки Юка. Пухнастик, як завжди, важко дихав, у веселій усмішці показуючи зуби. Його очі в золотих облямівках блищали, як відполірований онікс.

– А що нам робити… – якщо двері замкнені, хотів закінчити Джейк, але не встиг, бо Роланд повернув правою рукою ручку (в лівій він тримав свого револьвера) і потягнув двері на себе. Машинерія за стіною, неначе у відчаї, застогнала. Джейку здалося, що війнуло запахом горілого: можливо, ізоляції дротів. Та щойно він наказав собі не вигадувати зайвого, як увімкнулися вентилятори на стелі, гучні, як винищувачі з фільмів про Другу світову, коли ті злітали. Від несподіванки всі аж підскочили. А Сюзанна навіть затулила голову рукою, наче захищаючись від предметів, що могли впасти.

– Ходімо, – різко наказав Роланд. – Швидко. – І переступив через поріг, навіть не озирнувшись. На коротку мить, поки перебував між двома світами, він наче переломився навпіл. За стрільцем Джейк бачив величезне темне приміщення, значно більше за Зону скупчення. І сріблясті лінії, що перетиналися, як промені чистого світла.

– Іди, Джейку, – сказала Сюзанна. – Ти наступний.

Джейк глибоко вдихнув повітря й ступив уперед. Його не потягнуло потоком уперед, як у Печері голосів, і не задзеленчали дзвіночки. Відчуття, що він іде в тодеш, не з’явилося навіть на мить. Натомість виникло кошмарне відчуття, що його вивертає назовні, й на нього напала така сильна нудота, якої він не зазнавав за все своє життя. Його коліна підігнулися, а вже наступної миті він стояв навколішках. Юк випав з його рук на землю, та Джейк майже не звернув на це уваги. Його скрутило від покликів до блювоти. Поряд навкарачках стояв Роланд, і стрільця теж нудило. Звідкілясь долинало тихе безперервне пихкання, дзинь-дзинь-дзинь-дзинь дзвона і розлягалася луна від голосів.

Джейк повернув голову, щоб сказати Роланду, що тепер він розуміє, чому через ці кляті двері відправляли саме роботів-мародерів, але його знову знудило. Неперетравлені рештки останньої їжі потекли потрісканим бетоном.

Зненацька Сюзанна за їхніми спинами перелякано закричала «Ні! Ні!» Потім: «Постав мене на землю! Едді, постав мене, поки я не…» Її голос потонув у різких поштовхах блювоти. Едді якось спромігся поставити її на розтрісканий бетон і лише тоді повернув голову та приєднався до хору блювачів.

Юк повалився на бік, хрипко кашлянув і знову зіп’явся на лапи. Вигляд у нього був приголомшений і дезорієнтований… чи, можливо, Джейк приписував другові власні відчуття.

Нудота вже поволі відпускала, коли раптом він почув лункий тупіт ніг. До них поспішали троє чоловіків, усі вбрані в джинси, сині сорочки з «шамбре» і дивне, на вигляд наче саморобне взуття. Двох інших трохи випереджав літній джентльмен з кучмою брудного сивого волосся. І всі троє, як один, здіймали руки догори.

– Стрільці! – вигукнув сивий. – Ви ж стрільці? Якщо так, не стріляйте! Ми на вашому боці!

Роланд, який, здавалося, був не в тому стані, щоб у когось стріляти (не те щоб мені хотілося це перевірити, подумав Джейк), спробував звестися на ноги, і йому майже вдалося, але знову впав на одне коліно й здушено хакнув. Сивочолий ухопив його за зап’ястя і без зайвих церемоній смикнув угору, ставлячи на ноги.

– Нудота жахлива, – мовив старий. – Кому, як не мені, це знати? На щастя, вона швидко минеться. Ви маєте зараз же піти з нами. Я знаю, що вам зараз не до цього, але, розумієте, в кабінеті кі’-дама спрацював сигнал тривоги і…

Він замовк. Його очі, майже такі самі блакитні, як і в Роланда, стали круглими. Навіть у сутінках Джейк побачив, як блідне обличчя старого. Ось уже і друзі наздогнали його, та він, здавалося, цього не помітив. Його погляд був прикутий до Джейка Чемберза.

– Боббі? – тихо, майже пошепки промовив він. – Боже мій, Боббі Ґарфілд?

Розділ V

Стік-Тете Один

Супутники сивоголового чоловіка були набагато молодші за нього (один з них, наскільки міг судити Роланд, зовсім нещодавно вийшов з підліткового віку), й обидва, здавалося, тремтіли від страху. Авжеж, їм було лячно, що їх випадково підстрелять (саме тому вони й поспішили з сутінок назустріч стрільцям з піднятими руками), але не лише це викликало їхній переляк, адже на ту мить уже було ясно, що ніхто їх убивати не збирається.

Старий рвучко смикнув головою, відганяючи якісь свої думки.

– Авжеж, ти не Боббі, – пробурмотів він. –