Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Дивні є люди. Живе собі чоловік як чоловік, поводиться залежно від наділеного батьками характеру, розуміє відповідно до кебети, якою начинена голова. І ніхто не дивується його словам, вчинкам, усі знають: саме так має чинити той чоловік, саме те казати, такий він є. Та ось висунуть небораку на посаду — хоч крихітну, а вже посаду — і метаморфоза. Він вважає, що поводитися далі, як досі, негоже, говорити, як говорив, не личить. Більше того, йому здається, що саме він найрозумніший серед тих, хто йому підкоряється «по штату», що саме він непохибний у кожній дії і саме він мусить диктувати всім свою волю. Загадай дурневі богу молитися — лоб проб’є.

Отаке і з нашим Гальопою.

Наче й по суті говорив Сашко, та його слова звучали якось фальшиво, неприродно.

— Омельку, ти чого такий дурний? — Аспірант свого часу не губився на екзаменах, то ж чи міг спасувати перед Гальопою?

— Я… я… Та я напишу в радіокомітет! — не знайшов Що сказати Гальопа.

— Мужик ти! — під сміх оточуючих припечатав йому тавро Аспірант.

У студентських вустах цей вислів вживається зовсім не в тому значенні, в якому його колись вживали пани, поміщики, всяка знать, зневажаючи людей праці. Та Гальопа образився.

— Я працював на руднику, я був гірником! — ощетинився, наче кіт, якому щойно цигаркою присмалили вуса.

— Ну, то й що? — байдуже здвигнув плечима Аспірант.

— Як що?

— А так! І Лопух он бетон місив на кременчуцьких будовах, Охмарбай носив вантажі в порту. Чи не так, Миколо?..

— Носив, — підтвердив Охмарбай.

— …Гончаренко починав біографію з екскаваторника, ну, а Лушпенко — той і кочегарив, і шоферував, і слюсарював…

— «Был актером, был танцором». Та ще й оженився, — подав голос Мусік.

— Але ж вони, — розвивав думку Аспірант, — не вимагають нагород, пільг, зрештою не комизяться?

— Порожній колос вгору гнеться, а повний…

Мусік не зраджував собі.

Тим часом Гальопа все ж не мав зараз претензій до Мусіка. Він почав закипати і на своїх хлопців уже не зважав — бачив перед собою головного противника і мусив розквитатися з ним, як належало в його становищі. Він прагнув підкласти міцну основу під кожну фразу, він не мав права розкидатися словами, як Мусій Шап-ковал. Бо що дозволено Юпітерові, те не дозволяється бикові.

— Я не комижусь, я горджуся! — виклично заявив він, наче перед ним була аудиторія новобранців дитячого садка.

— Ні, ти не гордишся, ти просто виламуєшся, наче кукурудзяний бублик, вихваляєшся, — припирав його до стіни Аспірант, — а справжній робітник ніколи так гучно не доводитиме на кожному перехресті, що він, мовляв, гегемон, провідна сила, а решта людей суспільних шарів і верств — то другий чи третій сорт…

— Гірники як моряки: у них власна гордість, — Гальопа сказав це вже дещо примирливіше, наче хотів виправдати свій пафос, притаманний швидше поганим передовицям районних газет, ніж приватній бесіді.

Але Аспірант не пішов на компроміс. Він раптом спитав:

— А ти хоч раз у рудник спускався?

— Я два роки…

— Що два роки? — перебив Аспірант. — Переховувався серед гірників, щоб потім показати їм дулю і вступити до вузу?

— Та я!..

Гальопі перехопило подих. Він, звісно, хотів щось заперечити. Але, мабуть, Аспірант вцілив прямо в яблучко, в найболючіше Гальопине місце. І хто! Тип, який не поїхав за призначенням, півроку оббивав пороги редакції і тільки завдяки славгородській прописці не опинився за бортом журналістики.

— Та я… — повторив Гальопа.

— Та ти просто дезертир, — не дав йому знову отямитись Аспірант. — Ти втік з рудника, шукаючи легшого хліба в житті. Так само, як я не захотів їхати в район.

Нема гострішої зброї, як відверте, нічим не замасковане слово правди. Від нього нема рятунку, нема броні, засобів захисту. А слова Аспіранта скидалися на жорстоку оголену правду.

І це доконало Гальопу.

— Я тобі пику наб’ю! — закричав він несамовито і кинувся за двері. — Я цю справу так не залишу! — чулися його погрози в коридорі.

— Навіщо ви, хлопці?.. — плаксиво озвавсь Марко Лопух. Він любить, аби все було тихо-мирно, щоб і вівці не голодали, і сіно лишалося нечіпаним.

— Іди, Марку, краще пиши свій роман, — порадив Мусік.

Марко Лопух справді пише роман «Нижній поверх». Коли його спитали, чому він дав таку назву своєму творові, пояснив усе той же шалапутний Мусік.

— Бо на вищі поверхи Маркові підніматися важко: у нього мозоль.

Якось біля гуртожитку я зіткнувся з Лялею Сімороз, Беллою Багрич, Люсею Терепою. Ляля — завжди екстравагантно шикарна, Белла — дещо старомодна, Люся — до неохайності недбала. Я маю на увазі їхнє вміння одягатися. Такими побачив їх і цього разу. Ляля — в розкльошованих брюках, одної холоші яких вистачило б Люсі на сукню, Белла — в плюшевому капелюшку (чи не бабусиному?), Люся — в коричневому, Майже чоловічому светрі під шию поверх синього плаття і кашеміровій яскравій хустині.

Погомоніли. Завернули, не змовляючись, на Княжу гору.

Я почав намугикувати пісню. Люся пильно глянула в очі, спитала:

— Юрію, що в тебе там є?

— Де?

— Всередині.

— У давнину сказали б: душа. Та я знаю — душі нема. Серце ж є. Точно. Любляче серце… А чого ти запитуєш?

— Ти завжди ходиш з гарними дівчатами. Сам наче й не маєш кучерявого чуба — худий, вибач, носатий, а он і зараз Ляля, найвродливіша дівчина на курсі, до тебе горнеться…