Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

або не стане животіти, нидіти; туга її в'ялитиме, невідчепна туга, яка не мине і з часом. А може, Жаніна з тієї породи, яка мені, старому адвокатові, добре відома: в цих нещасниць надія стає хворобою, незціленною недугою, вони й через двадцять років усе виглядають і дивляться на двері очима вірного собаки».

Я вернувся до кімнати, де Жаніна й досі сиділа на тому самому місці, і промовив:

— Приїзди, коли заманеться, дитино моя… завжди буду радий тебе бачити.

Вона не ворухнулася, нічим не показала, що зрозуміла мене. Ввійшла Женев'єва і, підозріливо дивлячись на мене, спитала:

— Що ти їй сказав?

Вже згодом я дізнався: вона винуватила мене в тому, що за якусь хвилину я «знепутив» Жаніну, задля втіхи заморочив їй голову «всякими непристойними ідеями». А я, спускаючись сходами, все згадував, як бідолашна гукнула:

— Заберіть мене з собою!..

Вона прохала мене забрати її з собою. Я несамохіть сказав про Філі ті самі слова, що їй так хотілося почути. Можливо, я був перший, хто не образив її.

Я йшов вулицями Бордо, що знову пожвавилися після канікул. Блищали тротуари Інтендантського бульвару, мокрі від мжички. Голоси галасливих південців перекривали гуркіт трамваїв. Аромат мого дитинства звітрів; мабуть, я віднайшов би його в похмуріших кварталах, на вулиці Дюфур-Дюберж'є або на вулиці Грос-Клош. Можливо, якась бабуся ще торгує каштанами, стоїть собі на розі темної вулиці, притискаючи до грудей димучий горнець із каштанами, що пахнуть анісом. Ні, мені зовсім не було сумно. Бо ж того вечора мене почули, зрозуміли. Ми з Жаніною об'єдналися, то була перемога. Але з Женев'євою важко знайти щось спільне, і я зазнав поразки: проти певного різновиду глупоти я безсилий. Неважко знайти стежку до живої душі, побачивши її навіть крізь злочин, крізь найсмутніші вади, але вульгарність — незборна перешкода. Що ж, нічого не вдієш, так і скажімо: не можна розколоти кам'яні плити всіх могил. Я буду щасливий, якщо перед смертю мені пощастить досягти душевної близькості бодай з одною людською істотою.

Я заночував у готелі й вернувся до Калеза лише наступного ранку. За кілька днів до мене навідався Альфред, від нього я дізнався про важкі наслідки моєї розмови з Женев'євою. Жаніна написала Філі нерозважного покаянного листа, картаючи в усьому саму себе, і просила простити її.

— Жінки завжди роблять такі дурниці…

Добросердий черевань не насмів висловити своєї думки, але я певен, що йому кортіло сказати: «Вона ступає у слід своєї бабусі».

Альфред дав мені зрозуміти, що процес тепер, вважай, наперед програно і в усьому Женев'єва винуватить мене: я навмисне «забив памороки» Жаніні. Я лише посміхнувся і спитав у зятя, які, на його думку, були в мене мотиви. Він запевнив мене, що не згоден з своєю дружиною, але, як вона казала, я так учинив задля втіхи, з помсти, просто зі злості.

Діти більше не приїздили до мене. За два тижні мені написала Женев'єва — Жаніну довелося покласти до психіатричної лікарні. Звісно, про божевілля тут нема й мови. Лікарі покладають великі надії на цю лікувальну ізоляцію.

Я теж, хоча й не хворий, опинився в ізоляції. Вже давно серце не давало мені такого довгого перепочинку. Два тижні, навіть більше, сяяло погідне сонце, осінь не поспішала брати своє. З дерев ще не впало жодного листочка, ще раз розквітли троянди. Єдину я мав гризоту — діти знов цуралися мене. Юбер як і приходив, то тільки в справі. Він вражав мене своєю сухістю, церемонністю. Розмовляв зі мною ґречно, але видно було, що він насторожений. Через отой вплив на Жаніну, в якому звинуватили мене, я втратив усю завойовану мною прихильність дітей. Я знову став у їхніх очах ворогом, підступним, на все здатним стариганом. Єдину істоту, яка могла б мене зрозуміти, замкнуто, розлучено з живими людьми. А все ж у душі моїй панував спокій. Позбавлений усього самотній дід, над яким нависла загроза невблаганної смерті, я був спокійний, бадьорий, не втрачав дотепності. Думки про моє невеселе життя не гнітили мене. Я не відчував тягаря пережитих літ і самотності, ніби не був слабим і старим, ніби попереду у мене було ще довге життя, ніби спокій, який огорнув мене, був якоюсь животворящою істотою.

XX

Уже місяць як Жаніна живе в мене, я прихистив її, коли вона втекла з лікарні. Бідолашна ще не одужала, вважає себе жертвою змови, каже, що її запроторено до божевільні, бо вона відмовилася порушити справу проти Філі, вимагати розлучення і визнання шлюбу недійсним. Усі родичі думають, ніби я морочу їй голову такими думками і під'юджую її проти близьких. Де там! Відтоді, як вона в Калезі, я цілі дні,— а вони тут тягнуться нескінченно довго, — вперто борюся з її ілюзіями та химерами. Надворі дощ, сльота, гниє в болоті мокрий лист. Чути шурхіт жорстви під важкими сабо, хтось іде, накрившись мішком. Сад геть облетів і вже не ховає таких дрібничок, що додавали йому мальовничості: ґратчастих склепінь альтанок, штахет і миршавих гайків, змерзлих під безперервним дощем. У кімнатах така пронизлива вогкість, що ввечері не стає духу відійти від коминка у вітальні. Видзвонює північ, а ми ніяк не зважимося піти до себе нагору; терпляче складені головешки падають і розсипаються приском, а ми гомонимо собі; ще й ще раз доводиться переконувати онуку, що ні її батьки, ані брат, aнi дядько не зичать їй зла. Намагаюся, як можу, зробити все, щоб вона не згадувала про психіатричну лікарню. А от про Філі тільки й мови:

— Ви не можете собі уявити, що це за людина… Нічогісінько ви про нього не знаєте…

А далі починається то обвинувальна промова, то дифірамби; і лише з тону я можу вгадати, чи буде вона вихваляти чоловіка, чи