Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Цілий світ називають кліткою, то чим наша спільна клітка гірша за оту? Та більша, то правда, але й кривди там більше і злості. Маєш рацію, твоя клітка — найліпша. Ти знаєш хіба власну злість, а вона солодша, ніж чужа. Тільки тісно, певно, тобі… Наш Перевізник багато ходив і прочитав, хай він тобі скаже, чим йому любий наш міщанський світ.

Перевізник

Охоче. Що означало раніше слово «міщанин» і яке його правдиве значення? Міщанин — той, хто живе у місті, як селянин — той, хто живе на селі. лова «селянин» зараз майже не вчуєш, ніби це все одно що «хлоп», «мужик» чи «бидло». А «МІщанин» — означення обмеженої істоти без культури, смаку, любителя пташок в клітці і вишитих по канві картинок або ще гірше — ворог поступу, прогресу…

Степан

То правда. Слово саме по собі нічого, але на нього поначіплювано стільки ярликів, що гидко й вимовляти. Може б, якесь інше придумати, бо вимре колись наша вулиця, знесуть домочки, які ми такою гіркою працею діставали, — нічого не лишиться. А так хоч би добре слово.

Орест

Є таке слово, однакове для всіх: люди. Однакове, як ті багатоповерхові доми, що їх поставлять на місці наших. Воно то добре, то зле, тобто ніяке, й існує, певно, для того, щоб відділити нас від тварин. Хіба вам не байдуже, як називали себе вимерлі динозаври чи ще якісь помилки природи?

Климентій

Ми збиралися послухати нашого приятеля Перевізника, а ви завели суперечку довкола слів. Хіба суть у тому, яким словом нас назвати. Маємо досить слів, щоб лишитись у пам’яті. Та й звідки така певність, що ми вимремо? Таж маємо діти!

Орест

Моя донька два рази в тиждень їздить на дискотеку до центру і скаче там, як ті малі варіяти, що ми їх бачили недавно по телевізору. Питає, чи думаємо ми вибиратися з цієї діри, бо довго доведеться чекати, поки ви вмрете і я продам хату… Чули таке?

Степан

Так і сказала? Я би свою вбив за такі слова!

Орест

То вона жартує. А так мене любить. Хіба слова не шанує: що на умі, те й на язиці.

Климентій

Послухаймо Перевізника, може, він нашу розмову запише, і тоді знесуть не наші будинки, а ті бетонові, бо всі захочуть жити у міщанському раю. Прошу, друже!

Перевізник

Якби знайшовся хоч один чоловік, котрий не встидався б назвати себе міщанином і гордився б цим, честь слову була б повернута. А питання про клітку, любі мої Климентію і Оресте, — це питання про волю-неволю. Ти, Климентію, міг би жити інакше, ніж живеш?

Климентій

По правді, ні. Моє життя — як добрий кожух, що шиється на вік, а, бува, ще й синові переходить у спадок.

Перевізник

А ти, Оресте, хотів би, щоб тебе у тяжку годину оточували свої, не чужі люди, сусіди й родина? Тобі ж незле сидіти з нами?

Орест

Ясна річ.

Перевізник

Я теж можу цілком щиро сказати, що добре між вами чуюся. Спокійно. І тут немає жодної вигоди, розрахунку, хоч я чудово розумію, що не міг би тут бути за свого, бо у мене є перевіз, і ріка, й зелений острів. Той острів для мене те ж саме, що для вас ваша вулиця Зелена. Ми обрали їх вільно, без примусу — яка ж це клітка? Дім не може бути кліткою, коли стіни його зведені твоїми руками або руками твого батька. Оце є воля. А неволя — коли не маєш ні дому, ні друзів. Тоді ти скрізь чужий.

Місто виникає спочатку з потреби знайти захист від ворога, але потім воно перетворюється в притулок для тих, хто не здатний збудувати власний дім: волоцюг, ледарів, базік, одним словом, чужинців: перетворюється в киплячий котел людності, що не має ні батька, ні матері й воліє їх не мати, бо надто мало землі, щоб прогодувати рідних на старість. Тіснота не зближує людей, дратує їх. Вони стають хворими на тісноту і не знають від неї ліку іншого, крім усамітнення. Це тривало тисячі років, доки не витворилася впевненість, що самотність — це закон існування кожної людської істоти. І зараз неможливо нікого переконати в протилежному, оскільки причини цього стану безнадійно забуті. А все просто — від людини відібрано клаптик землі й сад, який вона вільна там посадити. Відібране справжнє, а взамін вона одержує створене чужими руками і, таким чином, втрачає опору для духу.

Климентій

Бачу, друже, тобі не подобаються міста. Але того, що сталося, вже назад не вернеш. Та й доми для людей будують люди, а не дияволи. Самі для себе будують.

Орест

Особливо ті, нові… Хоч будують їх наче й люди, але з таким наміром, щоб чоловікові жилося там найгірше. Та куди не підеш, здається, що все робиться на зло: і в магазині, і в канцелярії, і у автобусі — ніби ти не людина, а непотріб. Після всього того найліпше сховатися в хаті й нікого не бачити.

Степан

Отже, справа не в домах, а у людях, з якими щось сталося. Як ти гадаєш, Перевізнику?

Перевізник