Читати книгу - "Репетитор"

Вона подивовано озирнулася.

— Хіба ми знайомі?

Він кивнув головою. Вгадати ім’я — це непогано.

— Я не пам…

— Людо! — донісся з глибини відділення гучний крик. — Ти чому не на робочому місці?!

— Вже йду! — Але зиркнувши на нього, затрималася. Піднесла руку до впорядкованої зачіски. — Ми не знайомі? Ой! Розумієте, мені так подобається ім’я Олена, що я інколи називаюся ним. Ну, коли знайомлюсь, наприклад. Але ми ж не знайомі… здається.

Він знову кивнув. Вгадати мрію — теж незле.

— Людо!!

— Дякую, — кивнув він утретє.

— На здоров’я, — дещо спантеличено відповіли йому.

…Що вона про нього подумала? Якийсь клоун, що постійно не до ладу киває головою.

Андрій витяг аспірин, розпакував дві пігулки, вкинув до рота і, майже не скривившись, розжував.

Надворі теж трохи розвиднілось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.

Вони зустрілися на довжелезних сходах. Обоє — по вуха у власних клопотах.

Остап завершував підйом, Андрій розпочинав спуск.

Зустрілись — і обидва завмерли.

— Слухай, Андрію…

— Вхід до лікарні — он там, а мені — туди.

— Нє, ти послухай…

— Треба казати: ні.

— Андрію!

— Так, Остапе, — Андрій з розгону обернувся і втупився в наступаючого на п’яти хлопчака. Той був у куртці типу «ковбаса», бейсболці і кавового кольору джинсах. Розхристаний, розкуйовджений… розгублений. — Тобі відомо, що мене підозрюють у… спробі вбивства твого батька, відомо, відповідай?!

Той через силу кивнув.

— А якщо відомо, то відчепися.

— Мій дід хоче влаштувати мені день народження.

Андрій завмер. Ну-ну?

— Шикарний, у «Макдональдсі». Хоче скликати багато гостей, на камеру зняти… Він гадає, що це підніме мені настрій.

«Мені точно не підніме. А ти чого ниєш?»

— Презентів, напевно, буде повно, — закинув Андрій, уявляючи себе на чільному місці, в блискучому целофанчику, перетягнутому веселенькими стрічечками.

— Не треба мені презентів! Не зараз, не в такий час!

Андрій аж підскочив. Люди штовхались, обходили їх, обтікали.

А один брат скаржився другому, що не все так добре в їхньому королівстві.

— Тоді скажи йому, що ти не хочеш забави.

— Ти не знаєш мого діда! Йому як заманеться… — Остап стиснув кулака, демонструючи всю силу дідової експресії.

«Скоро взнаю. Серед подаруночків я, Остапе Ігоровичу, з-поміж… призів у твого діда значуся».

— У тобі його гени. Якщо захочеш — упораєшся.

Сходи не збиралися закінчуватись. Гарячка не збиралася спадати. Можна захворіти за бажанням, лише не одужати.

— Віра теж не хоче…

— Де вона?

— Дома, де ж?

— Ти знову її покинув?

— Я… я не знаю, що їй казати, вона постійно лазить за мною і питає, де тато.

— Поведи її кудись. У гості, на морозиво… до лялькового театру, зрештою.

— Коли б ти… з нами пішов…

— Я?!

Андрій реготнув.

— Глянь он туди! Бачиш білий пікап? Мені не дозволять з вами за поріг вийти, не те, що до театру. Я дивуюся, що вони й так тебе підпустили до мене…

Остап примружив очі. Став цієї миті дуже схожим на батька.

— Мене одне дивує, — повернувся до Андрія. — Чому нашу тачку ремонтували серед ночі, чому не почекали до ранку? Другого дня була субота, тато нікуди не поспішав.

— А її ремонтували серед ночі? — зміненим голосом перепитав Андрій.

Це була та сама неправильність, яка не давала жити Андрієві впродовж усього цього часу, але ніяк не могла втілитися в слова.

Проклята горілка. Проклята гарячка. Ніяк мозок не може увімкнутися на повну потужність.

— Так ти нічого не знаєш?! — зрадів Остап. — Антон викликав Несторовича, Несторович приїхав своїми «Жигулями», взяв нашого «Форда» на буксир і притягнув до нашого гаража, а тоді поїхав по новий фільтр. Чому він не відклав цього до ранку?!

Емоції виплескувалися через край. А який був спокійний хлопчик на початку їхнього знайомства!

Андрій присів на брівку вздовж сходів. Очі боліли нестерпно, але вогненні кола почали вщухати. Запрацювала ударна доза аспірину.

— Ну й що?

— Як що? Він не дуже біжить щось ремонтувати, навіть якщо конче треба, а тут?..

— Вряди-годи хотів як краще.

— Угу, він завжди хоче як краще. Недавно почав втирати Антону, що нашу тачку треба на звалище, що вона пережила свою молодість і входить у старість. Яке має право автомеханік, якому ми платимо солідні бабки, так казати? Цю машину, між іншим, ще мама вибирала!

Це Андрій міг зрозуміти. Квартиру своєї прабабусі він теж би нікому не віддав.

— Ти мені скажи, Остапе, чим ти конкретно незадоволений?

— Я його не люблю!

Андрій розсміявся.

— Чого ти іржеш?

— Здогадайся з трьох разів!

Остап знайомо наїжачився. Ні, люди не міняються.

— Бувай, герой.

— Що… що я маю сказати Вірі?

Андрій обернувся. Люди не міняються, але інколи те, що вони довго приховують, видряпується на поверхню. І заважає жити.

Як гарячка. Як не підкріплена