Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

— Мур Агар вас вилікує, — всміхнувся Холмс, — хоча, мабуть, уже втратив надію вилікувати мене. Нещодавно був прописав мені відпочинок, але відпочити не пощастило. Нагадаєте мені колись, я розповім вам про корнуольське жахіття.

— Гаразд, піду до того вашого Агара.

Найнебезпечніший італієць Луїджі Санчіонаре був людиною звичок, особливо в справах релігії. Двічі на рік він ходив до меси — на Великдень і на день свого ангела, сповідався кожної страсної суботи в сповідальні однієї римської церкви.

Незважаючи на плани, що могли залишитися невиконаними, на вдалі та невдалі крадіжки, на розпорядження, віддані чоловікам та жінкам, які вважали його своїм зверхником, час від Великодня до Вознесіння був для Луїджі Санчіонаре святим. Луїджі дбав про свою безсмертну душу.

Його коханка, Адела Асконта, не була надто віруючою. Луїджі лишав її саму на віллі «Остія» кожної страсної п'ятниці й повертавсь аж великоднього ранку, після врочистої меси у ватиканському соборі святого Петра. Адела Асконта могла б спокійно перебути в своєму великому будинку на вулиці Банчі-Веччі, але її дратував святковий гармидер — у ці дні щороку наїжджало багато іноземців, і місто аж клекотало. Вона розуміла, що приїжджі — легка здобич, особливо для кишенькових і готельних злодіїв, які по своєму відзначали паломництво віруючих до Вічного міста.

І так кожного страсного тижня Адела Асконта терзалася в «Остії», причому її непокоїла не безсмертна душа Луїджі, а його можлива зрада. Луїджі вмів підкотитися до жінки, а синьйора Асконта вдалася дуже ревнивою. Цього року виявилася навіть гірше, ніж завжди. Причиною стала телеграма з Англії.

Телеграма надійшла страсного четверга, коли Луїджі готувався їхати до міста.

ВИ НЕГАЙНО ПОТРІБНІ. ВЕЛИКИЙ ЗИСК ГАРАНТОВАНО. КІМНАТИ ОДНОМУ ЗАМОВЛЕНІ В ГОТЕЛІ «ЛЕНГЕМ». ВІЛЛІ, ЖАН.

— Віллі Шляйфштайн і Жан Гризомбр, — пояснив Луїджі.

— Знаю, хто вони. Гадаєш, я така тюхтійка, як ти? — Чарівна Адела Асконта мала бурхливу вдачу, а куценький товстун Луїджі Санчіонаре був рабом своєї коханки. — Ти поїдеш до них, Джі-Джі? Це вони самі мали б приїхати до тебе! — сапала вона вогнем.

— Мене б не кликали, якби не було такої вигоди. Це дасть змогу придбати речі, які тобі так до вподоби.

— Тобі вони теж до вподоби. Ти поїдеш сам?

— Мабуть. Моє серце не заспокоїться, поки я не повернусь до тебе, Адело. Ти ж знаєш.

— Нічого я не знаю. У Лондоні теж є жінки. Поїлеш сам, Луїджі? А це справді безпечно?

Вона б хотіла, щоб з ним поїхав принаймні хтось із його наближених — або Бенно, або Джузеппе. Кожен з них доповів би їй про будь-які нерозсудливі дії Луїджі.

— Бенно може супроводити мене до Парижа. Далі я поїду сам.

— І ти відмовишся від великоднього свята в Римі?

— Ніколи. Я поїду в понеділок. Гадаєш, я зміг би відмовитись від задоволення провести з тобою наш великодній вечір?

— Зміг би, якби це давало більше влади й більше грошей.

— Я поїду в понеділок. Ось тут є адреса. Я сьогодні ж дам їм телеграму.

— Привези мені щось таке… справді гарне, — приховуючи роздратування, спробувала підлеститись Адела.

— Привезу таке, що дарують раз у житті! — сказав Луїджі.

Він уже й справді відчував потребу перепочити від своїх подвигів у Римі. Рим став огидним містом. Ще не затих відгомін політичних махінацій минулого року. В країні панував безлад, а поразка армії від ефіопів минулого березня спричинялася до падіння уряду. Відтоді минув рік, і додому верталися притихлі поранені й полонені, нагадуючи про нестабільність в Італії.

Санчіонаре згадував свою останню поїздку до Лондона й зустріч із великим Моріарті. Професор закликав тоді сприяти безладові, бо для них безлад — це процвітання. Цікаво, чи мав він рацію? Від розбитої армії користі було небагато. Але потім Моріарті показав, що він ні на що не здатний. Справжній невдаха. А вибратися на певний час із Італії було б добре. Весну незабаром змінить літо, а в спеку Адела завжди мала не найкращий настрій і бувала надто вимогливою.

Він поїхав до міста з Бенно, смаглявим, гострозорим, завжди готовим захистити від ворогів, а ворогів було багато, особливо серед сицилійців, які вирішили, ніби настала пора зміни влади.

Страсної п'ятниці Санчіонаре віддав данину вірі й був видимо зворушений врочистим ритуалом та співом. Він молився за душі своїх батьків та загиблих друзів-однодумців. Молився й за свою власну душу, роздумуючи про гріхи, що коїлися в цій юдолі зітхання та сліз.

Після відправи Санчіонаре повернувся до свого дому на вулиці Ванчі-Веччі, де прийняв кількох відвідувачів. Двом з них було доручено влаштувати пожежу у великому магазині на вулиці Венето. Підвищення цін стосувалося всіх, а власник цього магазину відмовився платити більше за честь бути під захистом людей Санчіонаре.

— Потрібна невеличка пожежа, — сказав він двом «піротехнікам». — Аби лише нагадати.

Ще один з його людей мав подбати про те, щоб було добре побито власника кав'ярні.

— Це вже після Великодня, — уточнив Санчіонаре. — І мені не потрібно, щоб він помер, зрозуміло?

— Так, хазяїне, — відповів гарний хлопець з міцними м'язами та кремезними, мов у статуї, плечима. — Убивства не буде.

Санчіонаре всміхнувся й помахом руки відпустив хлопця. Він був задоволений, бо не любив позбавляти людей життя, хіба що уникнути цього не було ніякої можливості. Хвилину він думав про завтрашню сповідь. Він висповідається в крадіжці, й це перекриє всі гріхи — від грабунку до вбивства, тому що вбивство — це теж крадіжка, крадіжка життя, смертний гріх, що після його щирого каяття буде відпущений слугою Божим.

До розкішної кімнати увійшов Бенно з тацею, на якій був срібний кавник та чашечки.

— Ще хтось є? — знудьговано запитав Санчіонаре.

— Лишилося двоє: капітан Регаліццо й капітан Мелдоцці.

— Що потрібно Регаліццо, ми знаємо: