Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

Відгуків на відвідування Опери графинею Софією де Вітте довелося чекати недовго. На третій день у вітальню увірвався розлючений Йозеф із брошурою в руці.

— Поглянь, що вони пишуть! Це переходить усі межі!

Пасквіль називався «Моє рогате стадо». На першому малюнку була зображена ложа в театрі, у ній — молодий чоловік в оточенні двох вагітних жінок. Одну з них він тримав за оголені груди, голова іншої лежала в нього на колінах. На другому — пастух пас рогатого кабана з короною на голові і козла у формі полковника армії Речі Посполитої. Доповнювали малюнки досить мерзенні віршики.

Усе це, природно, зачепило б самолюбство будь-якого нормального чоловіка.

— Я обов’язково знайду цього пасквілянта і поспілкуюсь із ним тет-а-тет!

— Йозефе, ця мерзенна людина не варта навіть твого погляду. Не зважай на цю писанину, як це роблять король із королевою.

— На щастя, я не король і можу захистити свою честь і честь своєї дружини!

— Йозефе, дорогий. Ти ж знаєш, мені зараз не можна хвилюватися, інакше молодому графу де Вітте це може не сподобатися, — обняла чоловіка Софія.

— Добре, Софіє, більше про це ні слова, — погодився з дружиною Йозеф, ніжно погладжуючи її по животику.

Але залишати цю справу граф де Вітте не збирався. Дуже швидко через офіцерську братію він вийшов на друкарню, де була виготовлена брошура, а там — і на її автора. Ним виявився збіднілий барон Періньяк, що знімав квартиру на Монмартрі. Граф де Вітте взяв із собою двох офіцерів-секундантів і відправився на Монмартр. Періньяк був удома і зі своїми товаришами весело обговорював якийсь малюнок.

— Чим зобов’язаний вашому візиту? — барон не спромігся навіть привітати офіцерів.

— Ви автор цього пасквіля? — почав без передмов де Вітте.

— Припустимо.

— Ви, пане, мерзотник! І я, граф де Вітте, викликаю вас. Прошу призначити час, місце і вид зброї.

Зневажлива посмішка миттєво зійшла з вуст барона. Він злегка зблід і дещо розгублено відповів:

— Я до ваших послуг. Завтра опівдні в Булонському лісі. Битимемося на шпагах.

Увечері Йозеф був дуже веселий, балагурив, смішив Софію, десь навіть перегравав. Софія не помітила підвищеної нервозності чоловіка. Вранці де Вітте залишив на своєму робочому столі записку, в якій усе пояснив, і, поцілувавши перед від’їздом дружину, вирушив до Військової школи, а звідти — із секундантами до Булонського лісу.

Дуелянти прибули на місце поєдинку майже одночасно. Вислухавши від секунданта-розпорядника умови і відмовившись від примирення, супротивники почали готуватися до бою. Граф зняв із себе мундир, а барон — камзол і жилет.

— Починайте, панове, — почув Йозеф команду розпорядника.

У ту ж мить барон Періньяк зробив різкий випад уперед. Йозеф був дуже уважний і відбив атаку супротивника. Шпаги схрестилися і далі миготіли з такою швидкістю, що секунданти бачили лише сонячні промінчики, які відсвічували від металу.

Періньяк виявився досвідченим фехтувальником, до того ж він був більш витриманішим, ніж де Вітте, і це давало барону певну перевагу.

Відбивши кілька небезпечних випадів Періньяка, Йозеф поступово заспокоївся і сам пішов в атаку. Тепер він змусить мерзенного барона заплатити свій борг сповна! І такою платою, на думку полковника, могла стати тільки смерть цього наклепника.

Бій тривав уже кілька хвилин, супротивники по черзі атакували один одного. Де Вітте додав швидкості (він був у кращій фізичній формі), спробував вимотати суперника. Дихання Періньяка почастішало, він почав нервувати, і Йозеф зрозумів, що він на правильному шляху. Під час чергового випаду полковник, здавалося, все розрахував, направивши вістря шпаги прямо в груди барона, але той спритно ухилився, парирувавши удар, і зробив контрвипад. Тепер уже Йозеф намагався відвести удар, але на мить запізнився, і шпага Періньяка, ковзнувши по шпазі графа, зачепила ліву руку де Вітте, трохи вище ліктя. На білій сорочці миттєво виступила червона пляма.

Секундант-розпорядник спробував зупинити бій.

— Графе, ви поранені? Дозвольте лікарю оглянути рану і зробити перев’язку.

— Дріб’язкова подряпина, — відповів де Вітте. — Я готовий продовжувати поєдинок.

Насправді йому було дуже боляче. Він не здогадувався про серйозність поранення, але розумів, що тепер перевага буде на боці супротивника.

«Ні, я не маю права загинути тут, на чужині, та ще й під час весільної подорожі», — подумав Йозеф.

Він пішов в атаку з таким затятим натиском, що барон майже не бачив рухів його клинка; потім, зробивши хибний рух корпусом, Йозеф змістився трохи вправо і завдав удару в груди Періньяка. Барон захрипів, випустив шпагу і впав на землю. Лікар і секунданти зафіксували смерть противника Йозефа.

Честь сім’ї де Вітте була врятована!

Рана Йозефа виявилася неглибокою, хоча й сильно кровоточила. Лікар обробив і туго перев’язав її. Йозеф відчував себе спустошеним, полегшити цей стан можна було тільки вином.

Увечері добряче напідпитку граф повернувся додому. Софія, нічого не підозрюючи, читала, сидячи в кріслі. Але коли вона обійняла чоловіка, той скривився від болю і неголосно застогнав.

— Що з тобою, любий? — сполошилася дружина.

— Дурниці, на заняттях упав з коня і злегка подряпав руку.

— Зараз же знімай мундир і показуй.

Йозеф мовчки скорився, а Софія, побачивши закривавлений рукав, голосно скрикнула.

— Софіє, не хвилюйся, лікар обробив рану і запевнив, що немає нічого серйозного.

Звістка про дуель швидко облетіла весь Париж і дійшла до Версаля. Одна тільки Софія нічого не знала. Їй злегка нездужалось, тому вона нікого не приймала і сама нікуди не виїжджала. Через два дні посильний приніс подружжю де Вітте запрошення короля відвідати палац у Версалі. Софія здивовано поглянула на чоловіка. Йозеф здогадувався про причину запрошення, але ні словом не обмовився про це дружині. Графиня здивувалася ще більше, коли зрозуміла, що на цьому прийомі вони одні.