Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

— За що ж вони мене мали бити? Я вперше їх бачив і нічого їм не зробив.

— Нічого не зробив? — він здивувався. — Ну ти, череп, даєш… Знаєш, що ти їм зробив? Украв цілий кейс із наркотою! Цілий кейс! Уяви собі! Та за таке мало вбити! За таке на кавалки ріжуть живцем! Ти знаєш, скільки кусків коштує такий кейс? Тобі ще пощастило, що над ними остаточно не взяли гору емоції. Інакше б ти не поїв мене зараз кавою.

— Не брав я ніякої наркоти, — остовпіло вимовив Андрій.

— Це ти так вважаєш, — засміявся він, — і я, звичайно, знаю про це. А вони думають, що брав. Я розумів, що самому мені не так легко буде знайти подругу, тому й підключив цю команду. Вся партія наркоти — цілий кейс — у мене. Знаєш, що таке наркокур’єр? Чув, напевно? Ось таким я заробляв на життя за кращих часів. Так ось, я вигадав казочку, ніби моя тьолка нагріла мене і втекла за допомогою своєї подружки разом зі своїм новим полюбовником та їхнім кейсом. Звичайно, був певний ризик. Могли вони й не повірити, тоді б… Зате знаєш, з якою енергією вони взялися до справи? Мало копитами землю не рили! Навіть галютинську родичку розшукали! До того ж як гарно воно співпало! Я навіть без усякої задньої думки таке вигадав, про втечу з новим хахалем, і, диви, як дотепно! Хахаль звідки не візьмись… Хоча воно й не дивно, така жінка мусить когось знайти. То що там у вас із нею?

— Практично нічого, — подумавши, сказав Андрій.

— Нічого, кажеш? — не повірив довговолосий. — А чого ж ти попер для неї в таку далечінь?

— Треба було.

— Як це так?

— Ми їхали в поїзді, — почав розповідати Андрій, намагаючись тягнути час, — і її покусав мій пес…

— Пес?!

— Так, мій пес. Дорогий породистий пес. Довелося мені взяти її до лікарні, щоб обробити рани. Потім виникло ускладнення…

Андрій удався до подробиць, але пістолет у руці Віконта зробив заперечливий рух.

— Годі. Це вже не цікаво. Досить того, що вона жива і знаходиться тут. Отож, — повів далі свою хвалькувату розповідь Віконт, — після того, як ти завалив одного з них, вони взялися до справи взагалі з повною віддачею. Щоправда, для мене відтоді з’явилася ще одна складність. Я залишився без спільників. Більше того, якби нам довелося випадково зустрітися, мені було б непереливки, як і тобі.

— Чого раптом? — не зрозумів Андрій.

— Дуже просто. Адже я тебе зранку практично вкрав у них. І одразу втратив. Був, звичайно, ризик, міг ти від мене втекти, але діяти спільно з ними я відтоді не міг. Їм потрібен кейс. А мені — Ліна. Зранку ти б розколовся, і тоді будь-якої миті мені могли дати копняка — це у кращому разі.

— А я думав, ти в них за боса… — розчаровано сказав Андрій.

— Індик теж думав… — відповів довговолосий. — Так ось, сів я і почав думати. Зізнатися, мені не дуже вірилося, що найближчим часом вони тебе знайдуть вдруге, навіть якщо ти ще не встиг вислизнути з міста. Вони й досі, напевно, десь лазять і шукають учорашній день. Отже, покладатися залишалося виключно на себе. Те, що вона десь там, звідки з’явився ти, було ясно як божий день. Уся проблема зводилася до того, щоб вичислити тебе. Раніше про тебе я ніколи від неї не чув. Напрошувався висновок, що ти нова, випадкова людина. Я сів і почав пригадувати, що мені про тебе відомо, — його обличчя знову набуло самовдоволеного виразу.

Андрій як міг заохочував оповідача — хай любується собою якомога довше.

— І що ж такого ти пригадав?

— По-перше, мова. Характерна вимова, акцент, діалект. Так говорять поліщуки. Ти дійсно мав бути десь так з Полісся, з-під Білорусії… Волиняка, словом. Але це мені мало що давало. До того ж ти міг там зараз і не жити.

Він пив каву й хизувався:

— Далі я взявся до твоєї зовнішності. Високий, широкоплечий. Охайно й модно вдягнутий… Селюк би так не виглядав. Звичайно, ти городянин. Але це все скидалося на ворожіння на кавовій гущі, — він виразним жестом показав Андрієві дно чашки з чорним осадом. — Я довго копирсався у спогадах про тебе… А що мені залишалося? Я намагався до найменших подробиць пригадати все, що могло мати якусь цінність, щось особливе. І раптом мені згадався один епізод нашої спільної подорожі. Ми їхали в машині, і я сказав тобі, що з її милості підхопив СНІД. Ти зрозумів так, що я заразився від неї. Що з тобою сталося! Забувши про все на світі, ти почав вивчати свої руки! Чого б то? Саме руки! Це вже щось означало. І я зачепився за це спостереження. Щось тут було дивне. Чому руки? Відразу напрошувався висновок, що ти з нею не спав. Інакше все для тебе було би зрозуміло й без рук. Ні, твій контакт з нею відбувся саме через руки. Людина твого типу повинна знати, що СНІД не передається через потискання рук, обійми й усе таке. Тоді в чому річ? Можливо, вона вкусила тебе, коли ти чіплявся до неї? Але тоді чого б то ти їхав туди і щось для неї робив? Та й ти б не оглядав їх так ретельно. Ти б знав місце укусу. Мені ніяк не вдавалося знайти підходящу версію. Чорт забирай, а може, ти вбив її оцими руками й вони були в її крові? Бачиш, я вже наблизився до розгадки! Але знову-таки, для чого тоді тобі їхати