Читати книгу - "Пташиний спів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Господи, ні, звичайно. Моє життя залежить від нього не менше, ніж життя солдатів.
— Звичайно ж. А тепер розкажіть мені про наших землекопів. Ви ж багато з ними спілкуєтеся, правда?
— Так. Їхні тунелі починаються на нашій ділянці фронту. Більшість із них хороші люди. Під землею дуже важко працювати — мало хто знайде на це сили.
— А як звати ту дамочку у парусинових черевиках?
— Ви про Уїра? Командира роти?
— Про нього. Що він за людина?
— Він дивний. Але, мабуть, не дивніший за інших, зважаючи на умови. Сам за професією не мінер — він інженер, якого поставили керувати мінерами.
— Як на мене, він досить чудернацько виглядає. У мене немає часу краще познайомитися із тунельниками. Після багатьох місяців копання вони тепер встановили міни. Підірвуть їх — і що? Невеличка воронка з готовим бруствером — подарунок для ворога.
У їдальні з’явився лейтенант Харрінгтон — високий похмурий чоловік з легким заїканням.
— Доброго ранку, сер, — привітався він із Греєм. Говорив шанобливо, але на його обличчі майже завжди панував подив — наче він ніяк не може повірити в те, що з ним відбувається. Стівенові було цікаво, як йому вдавалося залишатися таким педантичним, якщо він, вочевидь, навіть не знає, який сьогодні день тижня.
— Ми тут розмовляли про мінерів, — сказав Грей.
— Так, сер.
— Рейзфорд товаришує з начальником роти, Уїром.
— Вони нерозлучні друзі, сер, — додав Харрінгтон.
Грей засміявся:
— Я так і знав. Чули, Рейзфорде?
— Не знав, що лейтенант Харрінгтон так цікавиться мною.
— Так я просто жартую, Рейзфорде, — пояснив Харрінгтон, накладаючи собі у тарілку яєчню, вже трохи охолоду під кришкою.
— Звичайно, — відповів Стівен. — Піду прогуляюся містом. Вибачте.
— Гарна ідея! — підхопив Грей. — Я вже перестав сподіватися, що дочекаюсь бекону. Скажіть Уоткінсу, якщо захочете ще кави, Харрінгтоне.
— Дякую, сер.
Грей пішов до себе в кімнату за книгою, а Стівен вийшов надвір. Пройшовся садом до дороги, зупинився, заплющив очі та відчув промені сонця на своєму обличчі. Глибоко вдихнувши, він вирушив на прогулянку.
Рапорт Джека Фаєрбрейса з проханням про відпустку для відвідання сина відхилили. «Я думав про це», — казав Уїр. «Я дуже співчуваю, що ви вже рік не були вдома. Але справа у тому, що з такою кількістю людей відправити когось і привезти назад — це пекельна робота. Дороги забиті транспортом з провізією. Вам доведеться чекати своєї черги».
Джек повернувся під землю. Біля входу в траншеї починалася вертикальна шахта, укріплена деревиною, яка розділялася на два тунелі. Перший, на глибині у тридцять футів, зіткнувся з німецьким підкопом — виникла рукопашна сутичка. Добре, що грунти глиняні, а не крейдові. Крейда від частих вибухів розпадалася на фрагменти і змішувалася з водою на дні воронок на нейтральній території, утворюючи в’язку речовину — іноді забарвлену кров’ю мінерів, яких розпорошило вибухом.
Дотримуючись наказів згори, Уїр наказав копати інший тунель на глибині сімдесят футів. Згідно з інструкцією, його ширина не повинна перевищувати три фути.
— Мені це не подобається, — сказав Тайсон, лежачи плазом на землі позаду Шоу та Еванса. — Я ще в житті не бачив такого вузького тунелю.
Ближче до початку тунель уже укріпили дошками, і там світилися ліхтарі робочих, але тут було темно.
Джек намагався відігнати думку про масу землі, котра тисне на них зверху, припинити уявляти коріння дерев, яке тягнеться вниз. У будь-якому разі, вони були дуже глибоко. Працюючи в Лондоні, він уявляв тунель у вигляді вагону поїзда вночі: тісний простір, опущені штори, нічого не видно, але за межами величезного світу дерев, полів під відкритим небом безпечно свистіти у темряву. Тут же тільки три ярди, в очі та рот набивалася земля — важко було придумати для себе заспокійливу ілюзію.
За його спиною руки Еванса без утоми загрібали землю: Джек чув його рване дихання — той ніби висмоктував кисень з повітря, яке вдавалося постачати помпою. Присутність Еванса його заспокоювала. На поверхні Джеку мало подобалися його саркастичні жарти та тхоряче обличчя, але тут їхні дихання та серця працювали наче в єдиному тілі.
Шоу прийшов йому на зміну у вибої. Для цього йому довелося пролазити по тілі Еванса, далі зачекати, поки Джек злізе з хреста, — притиснутися до підлоги, щоб той зміг через нього перелізти і поповзти тунелем назад. Двадцять ярдів зворотного шляху ще неможливо було розігнутися — лише трохи підвестися та почергово витягувати кінцівки. Повітря гірчило, лампи освітлювали заспокійливо дбайливу обшивку стін.
— Десять хвилин перекуру, — проголосив Уїр. — Відпочиньте як слід.
— А чому та не у бліндажі з чашкою смачного чаю? — запитав Джек. — Інші командири точно не ходять під землю.
— За вами треба уважно стежити, — відповів Уїр. — Принаймні поки робота не буде виконана як слід.
Під землею солдати могли не виказувати звичні знаки пошани офіцерам — це був спосіб підкреслити важкість умов праці в тунелі. Крім того, спілкуючись так, наче вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.